Сторінка
1

Поема "Мойсей" — вершина творчості Івана Франка

Чільне місце у творчому доробку Франка посідають поеми. Серед понад п'ятдесяти його поем літературознавці виділяють такі жанрові різновиди: соціально-побутові («Панські жарти», «Сурка»), сатирично-політичні («Ботокуди», «Лис Микита»), історичні («На Святоюрській горі»), філософські поеми («Смерть Каїна», «Похорон», «Мойсей»). О безопасности рекламных конструкций www.brightnes.ru.

Проблематика поеми Івана Франка "Мойсей"

Як "Мойсей" Мікеланджело - один з найвидатніших творів світового мистецтва, так i однойменна поема I. Франка - унікальне явище не лише в українській, а й світовій літературі.

Написаний у період піднесення революційного руху в Росії й в Україні "Мойсей" став визначною віхою у творчості Каменяра, розкрив нові грані його поетичного генія, з великою силою засвідчив глибоку віру Франка у невичерпні сили народу, i світле майбутнє своєї вітчизни.

Франко прагнув не лише висловити свої погляди на минуле рідного народу "замученого, розбитого", а спрямувати його на активні дії, на здобуття людських прав. Ця думка є основною філософською сентенцією твору. Вона знайшла ідейно-художнє втілення у прозі.

Поема "Мойсей" порушувала важливі проблеми, якими жило українське громадянство в часи революційного піднесення:

зростання свідомості трудящих мас та їх історична роль,

віддане служіння народові,

суспільна роль слова;

мобілізуюче значення смерті героя;

поступ народу.

Твір пробуджував у народі моральні сили, політичну свідомість, революційний дух.

Тему та ідею ясно визначає пролог. Поет висловлює глибокий жаль з приводу того, що українському народові, роз'єднаному Австро-Угорською монархією i царською Росією - суджено було нести безмірні страждання, а також тверде переконання, що всі жертви, злигодні й муки не пройдуть марно. На думку I. Франка, визволення українського народу i возз'єднання його в єдиній вільній державі може відбутися разом із визволенням інших народів.

Обравши за основу біблійну легенду i, відповідно до свого задуму, змінивши її, I. Франко намалював в образі Мойсея вождя, що самовіддано служить народові, любить свій народ i присвячує себе боротьбі за його майбутнє. На шляху до високої мети перешкоджають йому дрібні людці, що вважають за мету не великий ідеал, а мізерну особисту користь, намагаючись демагогічно схилити до цього маси:

Серед них Авiрон i Датан Верховодять сьогодні. На пророцькі слова, - їх одвiт: "Наші кози голодні!"

Датан i Авiрон розвінчуються поетом як "лихі демони громади", що прагнуть відвернути її із обраного шляху, яким веде Мойсей. В образах Датана i Авiрона поет викриває зрадників революційного руху, реформістів i угодовців. Словами Мойсея він картає антинародну суть їхніх демагогiчних заяв, спрямованих в дні бунту на захист спокою як "найблаженнішого стану". В своїй поемі Франко застерігає народ перед "ошуканцями й дурнями", розкриває трагедію Мойсея, який перестає бути справжнім вождем з того часу, коли піддається сумнівам щодо правильності обраного шляху та остаточної перемоги. З глибокою симпатією передає письменник беззавітну любов Мойсея до свого народу i віру в те, що народ прийде до сподіваного щастя.

Зневіра й хитання, роздуми i відчай Мойсея напередодні нового життя не можуть втримати його осторонь переможного руху, якого нікому не спинити, бо народ є творцем історії. Саме тому народ i виступає головним героєм твору. Хоч Мойсей i залишив табір, народ обирає з свого трудового середовища нового вождя Єгошуа, "князя конюхів", здатного підвести маси для переможного бою. Могутнім акордом народної революції завершує поему I. Франко:

А Єгошуа зично кричить: "До походу! До зброї!"

Як бачимо, поему "Мойсей" проймають національні i вселюдські проблеми. Це твір-роздум про майбутнє українського народу, про взаємини вождя i мас у процесі боротьби за світле життя, про могутні сили народу, здатного висунути з свого середовища в процесі революційного руху поводирів, які приведуть до остаточної перемоги.

план заняття розвиток

МОЙСЕЙ

Народе мій, замучений, розбитий,

Мов паралітик той на роздорожжу,

Людським презирством, ніби струпом, вкритий!

Твоїм будущим душу я тривожу,

Від сорому, який нащадків пізниу

Палитиме, заснути я не можу.

Невже тобі на таблицях залізних

Записано в сусідів бути гноєм,

Тяглом у поїздах їх бистрбїзних?

Невже повік уділом буде твоїм

Укрита злість, облудлива покірність

Усякому, хто зрадою й розбоєм

Тебе скував і заприсяг на вірність?

Невже тобі лиш не судилось діло,

Що б виявило твоїх сил безмірність?

Невже задарма стільки серць горіло

До тебе найсвятішою любов'ю,

Тобі офіруючи душу й тіло?

Задарма край твій весь политий кров'ю

Твоїх борців? йому вже не пишаться

У красоті, свободі і здоров'ю?

Задарма в слові твойому іскряться

І сила й м'якість, дотеп і потуга

І все, чим може вгору дух підняться?

Задарма в пісні твоїй ллється туга,

І сміх дзвінкий, і жалощі кохання,

Надій і втіхи світляная смуга?

О ні! Не самі сльози і зітхання

Тобі судились! Вірю в силу духа

І в день воскресний твойого повстання.

О, якби хвилю вдать, що слова слуха,

І слово вдать, що в хвилю ту блаженну

Вздоровлює й огнем живущим буха!

О, якби пісню вдать палку, вітхненну,

Що міліони порива з собою,

Окрилює, веде на путь спасенну!

Якби! Та нам, знесиленим журбою,

Роздертим сумнівами, битим стидом, —

Не нам тебе провадити до бою!

Та прийде час, і ти огнистим видом

Засяєш у народів вольних колі,

Труснеш Кавказ, впережешся Бескидом,

Покотиш Чорним морем гомін волі

І глянеш, як хазяїн домовитий,

По своїй хаті і по своїм полі.

Прийми ж сей спів, хоч тугою повитий,

Та повний віри; хоч гіркий, та вільний,

Твоїй будущині задаток, слізьми злитий,

Твойому генію мій скромний дар весільний.

Дня 20 липня 1905.

І

Сорок літ проблукавши, Мойсей,

По арабській пустині,

Наблизився з народом своїм

О межу к Палестині.

Тут ще піски й червоні, як рзйї,

Голі скелі Моава,

Та за ними синіє Йордан,

І діброви, й мурава.

По моавських долинах марних

Ось Ізраїль кочує:

За ті голі верхи перейти

Він охоти не чує.

Під подертими шатрами спить

Кочовисько ледаче,

А воли та осли їх гризуть

Осети та будяччє.

Що чудовий обіцяний край,

Що смарагди й сапфіри

Вже ось-ось за горою блистять.

З них ніхто не йме віри.

Сорок літ говорив їм пророк

Так велично та гарно

Про обіцяну ту вітчину,

І все пусто та марно.

Сорок літ сапфіровий Йордан

І долина пречудна

Їх манили й гонили, немов

Фата-моргана злудна.

І зневірився люд і сказав:

«Набрехали пророки!

У пустині нам жить і вмирать!

Чого ще ждать? І доки?»

І покинули ждать, і бажать,

І десь рваться в простори,

Слать гінців і самим визирать

Поза ржавії гори.

День за днем по моавських ярах,

Перейти на сторінку номер:
 1  2  3  4  5  6  7  8  9  10 


Інші реферати на тему «Педагогіка, виховання»: