Сторінка
10

Громадянська освіта та формування національної свідомості на уроках історії України

Практика показала, що приєднання України до Росії принесло їй не тільки національне і соціальне поневолення, а й розвіяло всі ілюзії стосовно допомоги з боку російської демократії. Жодні компроміси з чужою владою є неприпустимі і вбивчі для нації, які б позірні поступки вона не робила в національному питанні, які б соціальні блага вона не обіцяла народові.

Історія національно-визвольної боротьби українського народу 1917 - 1921 рр. переконливо доводить, що єдиним гарантом збереження власної державності та запорукою її існування є власні національні збройні сили. Цього повчального історичного уроку ми не повинні ніколи забувати.

Однак необхідно пам'ятати, що у формуванні національної свідомості учнів визначальна роль належить учителям. Саме вони мають робити все можливе, щоб запалити іскру патріотизму і любові до України у своїх вихованців.

Події і постаті періоду національно-визвольних змагань 1917-1921 рр. мають міцно закріпитись у свідомості учнів. Це буде найкращим виявом шани до наших попередників. Як говорив С. Петлюра: " Наша вірність тим ідеям, за які голови поклали незабутні лицарі оружної боротьби за українську державність з часів 1917-1920 рр., буде найкращою пошаною до світлої пам'яті їх, до великого чину їхнього життя ."

Звертаючи погляд у минуле, ми бачимо великі діла наших предків. Насамперед можливість давніх українців само організуватися, творити державу. Існування могутньої України - Русі, а потім Галицько - Волинської держави є яскравим підтвердженням цього. Те саме стосується і Козацької держави, яка успадкувала традиції попередніх двох держав. Національно - визвольні змагання 1918 - 1920 рр., а також нинішнє проголошення незалежності України є теж поза сумнівом, відгомоном давніх державницьких поривань українців.

При аналізі історичних подій беззаперечно слід показувати, що в плані державотворчої спроможності українська нація впродовж останнього тисячоліття неухильно ослабла. Починаючи з занепаду України-Русі, а пізніше Галицько-Волинської держави, українці (якщо не рахувати короткого існування Козацької держави й УНР) шістсот років перебували в неволі. Це свідчить, що українська нація з певних причин стала втрачати якийсь дуже важливий для своєї самоорганізації елемент духу.

Більшість українського люду в часи України-Русі, Галицько-Волинської держави і великою мірою Козацької держави була дуже войовнича. Переважав тип лицарі - войовника, який духовні блага, такі як честь, гідність, свободу, силу, відвагу, зневагу смерті ставив над матеріальними. Люди з лицарськими якостями були головною опорою держави.

Незаперечним фактом є те, що українська нація мала державну незалежність доти, поки на її чолі стояв сильний, вольовий, мудрий провідник і серед громадян держави була достатня кількість індивідів з лицарськими властивостями. А як тільки наверх виходили слабкі особи, все йшло шкереберть. Так було з Україною-Руссю, Галицько-Волинською державою, Козацькою державою. Всі вони занепали, бо не стало сильних провідників.

Отже, бажано, щоб учні зрозуміли, що саме сила була тим елементом духу давніх українців, з утратою якого ми почали втрачати спроможність до державотворення. Шестисотрічна неволя української нації була прямим наслідком цієї втрати.

Якщо розглядати українську націю в минулому, можна сказати, що вона була сильною людською спільнотою. На жаль, її теперішній стан далеко не такий. Сьогодні українцям бракує вольових якостей. Це не означає, що серед українців зовсім немає людей із лицарським характером, просто таких людей замало.

Без сильних людей національна спільнота не може існувати як держава. Отже, існування нашої держави прямо залежить від того, чи стане сильною українська нація.

Сьогодні перед українською нацією стоїть велике завдання відновити в собі силу волі. Це завдання є цілком реальне, бо в глибинах українського єства ця сила обов'язково є, перебуваючи у згорненому стані. Те, що було в нації, не може зникнути, воно може лише сховатися в надрах національного організму. І нам сьогодні належить тільки віднайти найбільш ефективний спосіб, як вивести українську силу наверх.

Як же це зробити ? Методом виховання людей словом і ділом. Тобто поширення серед українських мас такої системи цінностей, яка виховує силу, динамізм й активність. Головним у цій пропаганді мають бути два моменти:

- закріплення ідеї нації як найвищої цінності;

- утвердження віри у величезну цінність сили і власну здатність перемагати. Якою буде українська нація, це буде залежати від того, наскільки глибоко

теперішня українська керівна верства зрозуміє значення національної ідеї для України. Якщо ідеологія українського націоналізму найближчим часом буде впроваджена в свідомість українського народу і реалізовуватиметься на практиці, то становище української нації й держави дуже зміцниться» Коли ж цього не станеться, українці залишатимуться слабкою спільнотою і зазнаватимуть важких втрат0

Отже, будемо все ж сподіватися, що національно-державницькі почування з часом проникнуть у серця усіх верств нашого суспільства і українська держава матиме надійну опору в широких народних масах.

Формування національної свідомості на уроках історії України в сучасній школі

Вивчення розвитку національної самосвідомості - одна з ключових проблем курсу національної історії. Ознайомлюючись з подіями та історичними постатями, учні мають змогу простежити складні шляхи боротьби народу за свою мову, культуру, за національну школу, за існування, в кінцевому рахунку, української нації з притаманними їй корінними рисами і відмінностями. Особливу роль у збереженні та розвитку національної самосвідомості завжди відігравали школа й учитель.

Безумовно серед факторів, що найбільше впливають на формування національної свідомості учнів, важливе місце посідають гуманітарні предмети і насамперед історія України. У ході її вивчення формується історична свідомість людини, що є чи не найвизначальнішою складовою національної свідомості. Формується людина - громадянин з високою національною гідністю, національним характером, складом мислення.

Курс історії України покликаний донести до свідомості учнів розуміння того, що український народ сформувався історично, має свою самобутню культуру, свою державність, пройшов складний трагічний і героїчний шлях боротьби за рідну землю. У процесі отримання знань про свою Батьківщину, її минуле, про визначних людей, народні традиції та ідеали формуються історична пам'ять, патріотизм і громадянська позиція підростаючого покоління.

Ніхто, напевно не буде заперечувати того, що навчання дітей історії - це перший ступінь формування духовної культури особистості, її прилучення до загальнолюдських гуманітарних цінностей, її громадянського та національного самоусвідомлення. Саме тому навчання історії нині набирає в Україні особливої ваги, й необхідно розробити такі історичні курси, принципи й методи навчання, які б дали бажані результати.

У сучасній системі шкільної історичної освіти не передбачено викладання курсу історії в початковій школі. Але разом з тим молодший шкільний вік є дуже важливим з погляду формування мислення, свідомості та людських якостей дитини. У цьому віці дитина повинна одержати перше уявлення про те, за якими законами існують природа і суспільство, за якими правилами та моральними нормами живуть людські спільноти від сім'ї до народу й держави. У неї вперше пробуджуються соціальні почуття, розуміння цінності таких людських якостей, як чесність працьовитість, доброта, милосердя й прагнення до вироблення відповідних якостей у себе. Дуже важливим є також пробудження у дитини інтересу й поваги до життя людей, до їхнього минулого і сучасності, до пам'яток історії і природи, бо без цього неможливе виховання патріота свого народу, своєї держави.