Сторінка
1
Оволодіння мовою як засобом спілкування, пізнання і впливу – необхідна складова становлення і розвитку духовно багатої, соціально активної особистості, здатної плідно і творчо працювати в різноманітних галузях суспільної діяльності. Саме тому на сучасному етапі розвитку загальноосвітньої школи одним із пріоритетних напрямів реформування змісту мовної освіти є посилення практичної спрямованості навчання мови і творчого розвитку дитини, забезпечення комунікативної компетентності учнів, що відображено в таких нормативних документах, як Державний стандарт і Програма з української мови для загальноосвітніх навчальних закладів. Стоимость перевозки грузов жд транспортом eagleway888.com.
У Програмі з української мови для загальноосвітніх навчальних закладів підкреслюється, що основна мета вивчення української мови в середній школі полягає не лише у засвоєнні доступного кола знань з мови, але й у мовленнєвому розвитку школярів – умінь висловлюватися в усіх доступних для них формах, типах і стилях мовлення. В основу курсу навчання української мови покладено практичне ознайомлення учнів з відомостями про текст, його ознаками та будовою, типами й стилями мовлення, що дає можливість вивчати мовні одиниці на текстовому матеріалі, а також створює умови для формування у школярів умінь сприймати, відтворювати, будувати і редагувати стилістично диференційовані висловлювання в усній і письмовій формах.
У методиці навчання української мови питання культури мовлення школярів розглядалися ще в дореволюційний період (Буслаєв Ф., Срезневський І., Ушинський К., Бунаков М. та ін.). Починаючи з 20-30 рр. ХХ ст. в українській методиці зазначену проблему досліджували І.Огієнко, С.Русова, В.Сухомлинський, М.Пентилюк, у російській методиці – Т.Ладиженська, М.Львов, Т.Чижова та ін. Не зменшується зацікавленість науковців проблемою розвитку мовлення учнів і в наш час (В.Бадер, Л.Варзацька, М.Вашуленко, К.Пономарьова та ін.), оскільки робота над удосконаленням усного і писемного мовлення учнів – процес складний і потребує науково-обґрунтованого підходу.
Таким чином, актуальність нашого дослідження зумовлена, по-перше, соціальною значущістю проблеми володіння мовою як засобом спілкування і необхідністю подальшого вдосконалення методики навчання школярів спілкуватися українською мовою і правильно висловлювати свої думки і почуття; по-друге, недостатньою розробленістю проблеми мовленнєвих помилок і недоліків у теоретичному і практичному аспектах. З огляду на зазначене був обраний об'єкт дослідження – писемне мовлення учнів, а предметом дослідження стали типові помилки учнів у писемному мовленні та причини їх виникнення. Отже, тема нашого дослідження – “Типи мовленнєвих помилок в учнівських переказах і творах та їх причини».
Мета дослідження полягає у класифікації мовленнєвих помилок в писемному мовленні учнів і з’ясуванні причин їх виникнення.
Відповідно до теми та мети було поставлено такі завдання:
1. Розглянути сучасні класифікації типових помилок і визначити сутність поняття «мовленнєва помилка» у сучасній науково-методичній літературі.
2. Проаналізувати типові мовленнєві помилки і причини їх виникнення в учнівських переказах і творах.
3. Визначити загальний зміст роботи з усунення мовленнєвих помилок в письмових переказах і творах учнів.
Гіпотеза дослідження: вміння класифікувати мовленнєві помилки в письмових роботах учнів допомагають вчителю з’ясувати причини їх виникнення і визначати зміст методично-коректувальної роботи над їх усуненням.
Для реалізації поставлених мети та завдань використовувалися теоретичні й емпіричні методи дослідження, а саме:
– аналіз та узагальнення лінгвістичної, лінгводидактичної та методичної літератури з проблеми дослідження;
– аналіз нормативних документів (Державного стандарту, Програми з української мови для загальноосвітніх навчальних закладів) і підручників з української мови щодо наявності в них орієнтації на формування мовленнєвих умінь у школярів;
– аналіз педагогічного досвіду вчителів української мови і літератури з метою виявлення стану проблеми в шкільній практиці;
– зіставлення різних підходів до класифікацій типових мовленнєвих помилок;
– аналіз переказів і творів учнів з метою виявлення типових мовленнєвих помилок і причин їх появи у писемному мовленні учнів.
Помилка як порушення норм літературної мови
Літературна мова – це вища форма загальнонародної національної мови. Відшліфована майстрами слова, літературна мова характеризується наявністю сталих норм, які є обов'язковими для всіх її носіїв. Норма літературної мови – це сукупність загальноприйнятих правил, якими користуються мовці в усному і писемному мовленні.
Норми літературної мови поділяються на:
1) орфоепічні, що регулюють правильну вимову звуків, звукосполучень та наголошення слів. Наприклад, в українській літературній мові голосний о ніколи не наближається до а: молоко, потреби, дорога (а не малако, патреби, дарога);
2) орфографічні – норми, що охоплюють правила написання слів та їх частин на письмі;
3) лексичні – нормують вживання слів у властивих їм значеннях, встановлюють правила слововживання і поєднання слів. Наприклад, навчальний (а не учбовий), наступний (а не слідуючий), постачальник (а не поставщик), брати участь (а не приймати участь);
4) словотвірні – регулюють правильний вибір морфем, їх розташування і сполучення у складі слова: домогосподиня (а не домогосподарка), пральня (а не прачечна);
5) морфологічні – регулюють вибір варіантів морфологічної форми слова і варіантів її поєднання з іншими словами.
Наприклад, нормується вживання закінчень кличного відмінка: пане професоре, Андрію Петровичу, Ольго Василівно, добродію Панчук;
6) синтаксичні – регулюють вибір варіантів правильної побудови словосполучень і речень, уживання прийменників. Наприклад: згідно з наказом (а не згідно наказу); за допомогою (а не при допомозі), незважаючи на це (а не дивлячись на це);
7) пунктуаційні – регулюють вживання розділових знаків: крапки, знака питання, знака оклику, трьох крапок, коми, крапки з комою, двокрапки, тире, дужок, лапок, абзацу;
8) стилістичні – регулюють вибір слова або синтаксичної конструкції відповідно до умов спілкування і стилю викладу. Наприклад, велика кількість, а не величезна кількість – у науковому стилі; у зв’язку з тим, що, а не бо – в офіційно-діловому стилі.
Правильне літературне мовлення – це додержання усталених мовних норм української літературної мови в комунікації (усній чи писемній). Будь-яке відхилення від діючих мовних норм вважається помилкою.
Крім того, правильне літературне мовлення має відповідати таким комунікативним якостям, як: змістовність, послідовність, точність, виразність, правильність, доцільність і образність. Невідповідність цим якостям призводить до порушення усного чи писемного висловлювання.
Оскільки висловлювання (усне чи писемне) є продуктом мовленнєвої діяльності, усі порушення і невідповідність нормам літературної мови відносять до категорії мовленнєвих помилок. Адже їх об'єднує спільна основа – мовлення.