Сторінка
5
Рот, особливо зображений у вигляді гострих кутів, – агресія. Якщо роги поєднуються зі щетиною, панцирем, – агресія носить захисний характер. Якщо ж вони зображені разом з нігтями, голками, іншими знаряддями нападу, – агресія носить спонтанний наступальний характер.
Контури фігури. Звертається увага на наявність чи відсутність виступів (шипів, панцирів, голок), промальованість контуру, наявність плям, затемнень. Якщо на малюнку багато гострих кутів – це прояви агресивності. Затемненість, зафарбовування контурної лінії – наявність страху і тривоги. Про підозрілість, побоювання свідчить наявність щитів, заслонів, подвоєння лінії контуру.
Недбалість, неакуратність, стереотипність ліній говорить про відповідні якості людини. Наявність виправлень, перемальовувань можуть свідчити про те, що людина не приймає себе такою, яка вона є.
Жирна з натиском лінія свідчить про наявність тривожності, особливо, якщо це різко продавлені лінії, видимі навіть на зворотному боці листа – це різка тривожність. Важливо звернути увагу на те, яка деталь так намальована, – це допоможе зрозуміти, з чим пов’язана тривога.
Загальна оцінка тварини. Тварини діляться на тих, що загрожують; тих, що бояться, та нейтральних. Тварина є уособленням людини, виявляє ставлення до себе, свого “я”, уявлення про своє становище у світі, свою значущість або її відсутність, тобто тварина представляє того, хто малює, в залежності від характеру того, на кого схожа людина (подібні до лева, бегемота, птаха, равлика, мурах, білого собаки, зайця, комашки, слона і т. ін.).
Рівень агресивності виявляється кількістю, характером (гострі чи тупі) кутів на малюнку. Особливо вагомі при цьому прямі знаряддя агресії – кігті, зуби, дзьоби.
Якщо загальний контур фігури близький до кола (особливо нічим не заповненого), то це символізує прагнення до замкнутості, потайливості, закритості внутрішнього світу, небажання розкриватися перед іншими, або ж небажання здійснювати це дослідження. Такі малюнки дають, зазвичай, мало даних для аналізу, тому краще використовувати цю методику у поєднанні з іншими.
Діагностика гіперактивності
Психологи виділяють наступні ознаки, які є діагностичними симптомами гіперактивних дітей:
1. Неспокійні рухи в кистях і стопах. Сидячи на стільці, дитина корчитися, звивається.
2. Дитя не може спокійно сидіти на місці, коли від нього цього вимагають.
3. Легко відволікається на сторонні подразники.
4. Насилу чекає своєї черги під час ігор і в різних ситуаціях у колективі (на заняттях, під час екскурсій і свята).
5. На запитання часто відповідає, не замислюючись, не вислухавши їх до кінця.
6. При виконанні запропонованих завдань відчуває труднощі, не пов'язані з негативною поведінкою або недостатністю розуміння.
7. Насилу зберігає увагу при виконанні завдань або під час ігор.
8. Часто переходить від однієї незавершеної дії до іншої.
9. Не може грати тихо, спокійно.
10. Багато базікає.
11. Часто заважає іншим, пристає до тих, що оточують (наприклад, втручається в ігри інших дітей).
12. Часто складається враження, що дитя не слухає звернену до нього мову.
13. Часто втрачає речі, необхідні в дитячому саду, школі, вдома, на вулиці.
14. Інколи здійснює небезпечні дії, не замислюючись про наслідки, але пригод або гострих відчуттів спеціально не шукає (наприклад, вибігає на вулицю, не озираючись по сторонах).
Всі ці ознаки можна згрупувати за наступних напрямках:
- надмірна рухова активність;
- імпульсивність;
- відволікання - неуважність.
Ознаки гіперактивних дітей вважаються правомірними, якщо наявні щонайменше вісім зі всіх симптомів. Так, маючи досить хороші інтелектуальні здібності, гіперактивні діти відрізняються недостатністю мовного розвитку й тонкої моторики, зниженим інтересом до набуття інтелектуальних навиків, малювання, мають деякі інші відхилення від середніх вікових характеристик, що приводить до відсутності в них інтересу до систематичних занять.
Для діагностики гіпердинамічного синдрому в психологічній практиці використовуються декілька методик, але основою для визначення гіперактивності служить анкетування педагогів і батьків, оскільки ці методики розраховані на дітей від шести років і старших, а гіперактивність проявляється в три-чотири роки.
Під час організації корекційної роботи з гіперактивними дітьми слід розвивати в дитини такі уміння: концентрувати увагу, доводити розпочату справу до кінця, контролювати свої рухи, знімати м'язове напруження, контролювати свої емоційні прояви, розширювати поведінковий репертуар у взаємодії з дорослими й однолітками.
Застосування музикотерапії в дошкільних навчальних закладах
Зараз все більшого розповсюдження у ДНЗ набуває музикотерапія. Використання музики як терапевтичного засобу в оздоровчій роботі з дітьми допомагає істотно оптимізувати цей процес.
Можна виділити такі форми використання музики у ДНЗ:
- релаксацію під музику;
- медитацію під музику;
- вокалотерапію;
- музично-рефлекторне пробудження дітей після денного сну;
- музичні фізкультурні хвилинки;
- етюди психогімнастики;
- бестінг - музичні вправи та ігри для стабілізації психічного стану;
- музично-пальчикові ігри та вправи.
Пропонуються такі правила застосування музикотерапії (за адаптованими методиками В. Зав’ялова, В. Петрушина):
з метою ефективного впливу, перш за все, необхідно настроїти і підготувати клас для зустрічі з музикою: учням треба зручно сісти, розслабитись і зосередитись на уважному сприйманні музики, не відволікаючись при цьому на будь-які другорядні справи;
створити установку на “музичні переживання” і готовність учнів “на переключення із зовнішнього сприйняття на внутрішнє” під впливом музичного твору;
на одному занятті використовувати не більше трьох музичних творів або закінчених музичних тем, що застосовуються відповідно до “емоційного портрету класу”: перший музичний твір має сформувати певну атмосферу заняття (з метою налагодження контакту з учнями); другий – динамічний за змістом, має стимулювати емоційний стан і спрямовувати на комунікацію між учнями; третій – заспокоюючий або енергійний, має знімати напругу спілкування, створювати атмосферу спокою або надавати заряд бадьорості, мажорності, оптимізму;
4) підібрати “правильну” музику для релаксації як метод самодопомоги. Це можуть бути звуки природи чи спеціальна музика (Ф. Шуберт. “Аве Марія”, Ф. Ліст. Ноктюрн №3 “Мрії кохання”, К.Сен-Санс “Лебідь”);
грою однакової мелодії на різних інструментах група або клас поступово включаються у спільний єдиний ритм, що важливо для створення взаємоповаги і взаємодовіри;
такий вид музикотерапії, як інструментальна, вокальна, рухова імпровізація, дозволить виражати спонтанні почуття. Головним тут є природність і зіткнення з власним "Я" через музичне вираження звуків. При співі як частини музикотерапії важливо чути себе, відчувати власну наповненість через “уявлення себе частинкою моря, що у спокійному стані, яке заповнює вас зсередини”(В.Зав’ялов). У співі задіяні не тільки голосові зв'язки, але й вся внутрішня сутність. Починати можна з мовчання, зосередження на своєму внутрішньому голосі, потім тихесенько співати про себе і тільки згодом дати звуку пролитися… Важливо не оцінювати рівень виконання, не слухати себе вухами, а слухати внутрішнім слухом;