Сторінка
3

Комунікативно-прагматичні передумови формування пояснювально-ототожнювального відношення в структурі синтаксичних конструкцій

При цьому, як було відзначено вище, урахування позиції адресата суттєво різниться в усному й писемному мовленні. Усна комунікація процес складніший з точки зору його непідготовленості, спонтанності творення висловлень. Тому саме при усному спілкуванні пояснювальні конструкції набувають того багато смислового навантаження, яке досить важко підвести під канон пояснювального відношення. За усного спілкування автор має можливість постійного корегування свого вихідного висловлення з урахуванням тієї чи іншої реакції слухача. “Комунікативна стратегія адресанта залежить від особи адресата, його готовності чи неготовності саме до запропонованого адресантом типу, напряму, тональності спілкування” [2, 106]. Крім того, цей вид мовленнєвої діяльності широко характеризується своєрідною діалогічною побудовою пояснювальних конструкцій. Зокрема, широко побутують такі способи формування пояснювальних конструкцій: вихідне висловлення автора – реакція адресата (може виражатися за допомогою таких засобів, як питальні висловлення на зразок “тобто?”, “не зрозумів” та спонукальні на зразок “уточніть”, або ж позамовними способами (міміка, жест нерозуміння тощо)) – пояснювальна частина висловлення автора, наприклад:

Орлюк. Що ви думали, бачивши весь цей жах, жорстокість, грабіж? Що ви думали?

Вірський. Я не думав. Були часи, коли я зовсім не думав.

Орлюк. Тобто?

Вірський. Цього було так багато, що я більше почував, ніж думав.

Орлюк. Чого — цього.

Вірський. Страждання (О. Довженко).

Урахування мовцем позиції слухача є одним із найважливіших чинників формування пояснювальних конструкцій як цілісних, причому роль реципієнта може бути як пасивною (мовець сам вирішує проблему зрозумілості свого вихідного висловлення з огляду на передбачувану реакцію або фонд знань слухача, пресупозиції), так і активною (слухач вимагає пояснення). За обох ситуацій саме наявність фактора адресата є каталізатором появи пояснювальних висловлень.

Комунікативна зумовленість другої частини досліджуваних конструкцій позначається на тому, що її статус як пояснювальної встановлює мовець відповідно до визначеного ним самим комунікативного завдання. Співвіднесеність першої й другої частин як пояснюваного й пояснювального компонентів випливає лише зі створеного мовцем контексту висловлення й не є очевидною поза ним, поза ситуацією мовленнєвого спілкування. Так, наприклад, висловлення на зразок: [Не забула так само Марта й на перекваліфікацію піти – щоб віддаватись своїм переживанням,] вона мусила жити, тобто служити й заробляти гроші; Показавши перед комісією свої вмілості, Марта Висоцька була залічена під літеру А, тобто посаду мала дістати в першу чергу (обидва приклади – В. Підмогильний) пояснюваний і пояснювальний компоненти виявляють свою диктумну тотожність лише в контексті, лише у цілісному висловленні вони можуть бути кваліфіковані як еквіваленти одного диктумного змісту, який може утворити семантичне наповнення пояснювальної конструкції. Для підтвердження цих міркувань варто порівняти наведену вище пояснювально-ототожнювальну конструкцію з іншою, яка містить подібну за змістом першу частину: Вона мусила жити, тобто служити й заробляти гроші й Людям хотілося жити, тобто творити, працювати (О. Довженко). Другі частини в наведених прикладах, тобто їх пояснювальні компоненти, хоча й тотожні за змістом фактично тому самому змістовому компонентові пояснюваної частини, разом із тим становлять принципово різні пояснення, зумовлені світоглядними чинниками. Цим пояснюються труднощі, які виникають при віднаходженні пояснювальних відношень у безсполучникових конструкціях, які б корелювали з аналогічними сурядними конструкціями: за відстуності пояснювальних сполучників зміст частин сам по собі не дає підстав для однозначної кваліфікації того чи іншого речення як пояснювального. Підкреслимо, що ця заувага стосується передусім пояснювально-ототожнювальних речень. Семантика уточнення, узагальнення більш чітко розпізнається завдяки лексико-семантичній специфіці частин, яка й увиразнює такі конструкції.

Особливого значення набуває комунікативна настанова висловлення на шляху формування пояснювального відношення також у випадках, коли одна з пропозицій репрезентує фрагмент дійсності метафорично: За приклад такого “метафоричного перекладу” Й. Бродський наводив архітектурний Петербург – “перенесення грецького портика на широту тундри”, тобто переклад не тексту з мови на мову, а, сказати б, концептуальної філософсько-естетичної схеми оригіналу – на систему знакових кодів іншої культури (І. Андрусяк); [Головне – підкреслити в новелі, що він, його герой, на голову вище за оточення цих посередностей, звідси інша проблема, але в підтексті:] або бути генієм, або взагалі не бути, не існувати, Гамлет, вирішення вічного питання, тобто не жити, якось інакше, не так прямолінійно (В. Дрозд). Важливу роль відіграє цей механізм і в разі, коли одна з пропозицій містить дейктичні елементи, референція яких можлива лише завдяки контексту й конситуації.

Отже, пояснювально-ототожнювальне, або власне-пояснювальне, відношення формується в спеціально організованих синтаксичних конструкціях сучасної української мови – словосполученні, складному реченні та тексті, – які виявляють певну ізоморфність, щоправда, відрізняючись можливостями щодо вираження цього відношення, зумовленими їх синтаксичною природою. Своєрідність пояснювально-ототожнювальні конструкції в системі мови визначає скерованість комунікативно-прагматичними чинниками. Пояснювальний компонент не є формально чи семантично необхідним: його поява зумовлена потребою мовця адекватно репрезентувати в процесі комунікації свій погляд на світ. Необхідність творення пояснювального компонента детермінована комунікативною стратегією мовця, який орієнтується на адресата. Отже, пояснювально-ототожнювальна конструкція становить утворення, яке є наслідком взаємодії мовця і адресата на шляху до порозуміння.

Література

1. Арутюнова Н.Д. Предложение и его смысл. – М. Наука, 1976. – 383 с.

2. Бенвенист Э. Общая лингвистика. – М.: Прогресс, 1974. – 447 с.