Сторінка
2

Маскулінність як основний вияв поетики романів Ю.Андруховича

Ленінградський інтелектуал, який боїться, що його сприймуть як неадекватного чи непотрібного, в Чортополі розвиває столичні владність, самовпевненість, сексуальну патентність, навіть готовність до фізичного насильства (випадок з наркоманом).

Образ Мартофляка – це яскравий приклад карнавального прийому коронування та деколонізації Великого Поета. Як бачимо зі слів Марти, авторитетові Мартофляка серед інших поетів та серед публіки протиставлено й непривабливі деталі його особистого життя, і його невірність дружині (“Він спав з якоюсь незнайомою жінкою, про яку не міг сказати майже нічого. Крім того лише, що вона спить зовсім гола і ледь чутно похропує” [2, 100] ), і його славолюбство (“ .народ знає своїх поетів, тебе кличуть, тебе хочуть, ти починаєш малювати автографи […], дуже любиш такі хвилини. Вони слухають тебе, наче пророка . твої відповіді разючі, і ти прекрасний, Мартофляче, давно ти так собі не подобався” [2, 73]). І вже звідси виникає пристрасть до виголошування дзвінких, але безглуздих мудрощів: “Розумієте, друзі, кожен наш крок – це прямування шляхом. Попел імперії здатен усе змести, але є ще одвічний вітер, повітряний рух, озонні потоки” [2, 73]. Але при всій своїй так званій славі і популярності Мартофляк дуже полохливий, особливо коли Мартою починає цікавитися король рекету Пєтя: “Ну от, Мартофляче, маєш клопіт, тепер ти щось повинен казати чи робити, чи, може, хай танцює. Нічого з нею не трапиться, не з’їсть її акула . хай діється Божа воля, а вона благально дивиться на тебе . ну що ти сидиш з язиком у дупі . здійсни нарешті вчинок” [2, 63]. І не дивно, що такий образ життя зробив з нього такого, яким він себе бачив у дзеркалі після ночі в борделі: “ .побачив себе і гірко скривився: не так від цих вибалушених рачиних очей і мішків під ними, як від усвідомлення всієї глибини свого падіння” [2, 101].

Але хемінгуеївське забарвлення твору (Ю.Андрухович відверто натякає на нього, вплітаючи в програму чортопільських святок назву роману американського письменника “Свято. Яке завжди з нами”) змушує шукати в романі й відповідні глибини айсберга, психологічне пояснення маскулінної поведінки персонажів. Таке пояснення знаходить Юрко Немирич: “Зрештою, всі ми дуже самотні і всі ми про це знаємо” [2, 56]. Цей вислів розвивається в думках кожного персонажа твору, бо всі вони дають власні характеристики оточенню і друзям. Спочатку ці характеристики мають виключно негативний характер. Навіть Хомський (чи не нагадує його поїздка втечу від самотності?) дає своїм друзям подумки негативні оцінки, які згодом перетворюються на протилежні (“він золотий хлопець” – про Мартофляка).

Значущими виявляються короткі, майже цілком позбавлені причинно-наслідкового зв’язку апріорні твердження: “Я скажено радий бачити вас, чудові хлопчиська, мої братове, – тебе, Хомський, що вмієш видобувати поезію навіть з лайна, і тебе, Грицю . що носиш на чолі чорне пасмо волосся, немов вічну жалобу, і тебе, Юрку Немирич, що вмираєш повсякдень у цьому дурнуватому світі . я віддам усе золото земне за один-єдиний рядок кожного з вас” [2, 58]. Ці слова Мартофляка є виявом розуміння зойку душі пілота з ненаписаної повісті Хомського, пілота, який “ніяк не може посадити свого літака, адже землетрус усе знищив”. В.Міщук з цього приводу зазначає: “З огляду на вік дійових осіб повісті (а їм не багато за тридцять), вони встигли відчути себе в становищі ерц-герцога Фердінанда, на якого готувала замах “терористична організація, яку очолює той самий гіпнотизер”, – тут паралельно виступає навіть не горезвісний КДБ, а саме вся комуністична система” [9, 88]. Тому злам душі, вчинений цією системою, примушує дійових осіб відчути себе роздвоєно: з одного боку, шанувати колегу, а з іншого – спати з його дружиною. Радіти святові і напитися до нестями.

У романі немає доказового матеріалу, який би спростував Мартину оцінку свого чоловіка та його друзів-поетів: “Зрештою, хлопці вони талановиті, чесні, непродажні, цвіт нації, діти свого часу, тридцятирічні поети, кожен гадає, що він пуп землі, а насправді лиш сексуальна невдоволеність і розпалене самолюбство .” [2, 39]. Тому чоловіки в "Рекреаціях" виявляють не стільки маскулінні, скільки інфантильні риси вдачі. Вони позбавлені дорослої самостійності, дивляться на світ крізь призму дитячої наївної безтурботності.

Гендерні дослідження останніх трьох десятиліть ХХ століття виявили, що традиційні чоловічий стиль життя не відповідає сучасним соціальним обставинам. З’явилися праці про "кризу маскулінності", потребу фемінізації чоловіків, переваги "фемінних" психологічних рис. Таким чином, “Рекреації” не лише епатажно і провокаційно відмовляються продовжувати традицію освячувати поета, літературу і культуру. У романі Ю.Андрухович яскраво малює багатоманітність канонів кризи маскулінності, поведінку вільних, розкутих, не заідеологізованих, проте надто "жіночих справжніх чоловіків".

Сильні і слабкі сторони маскулінного характеру промовисто ілюструє образ головного героя "Московіади" – Отто фон Ф. Він – за постмодерністською традицією – і оповідача. Цей роман становить собою хаотичний потік його свідомості, тому переповнений інтроспекціями, ретроспекціями, плетивом асоціативних рядів. Автор навмисне ототожнює героя із собою. Отто відкриває нам чимало вельми делікатних своїх інтимних таємниць. Він – не індивідуальність, тим паче не автор конкретно (не тільки автор), це скоріше “характерний історико-психологічний комплекс гомо совєтікуса” [10, 72]. Хаос Москви увірвався і в його душу, змішав у ній витонченого естета, чесну, сильну людину, здатну любити, непересічного творця й ледаря, безвольного егоїста, п’яничку, циніка, маркувальника життя: “ .будь-яка моя спроба віднайти гармонію завершувалася тим, що мене гнали. Більше того, я побачив, що цей світ тримається на ненависті. Вона його єдина рушійна сила. І я хотів утікати від неї. Хотів здійснити навколосвітню подорож, але мені не вистачило грошей . Тому я задовольнявся снами, коханнями і міцними напоями” [2, 213].

Отто фон Ф. – це людина, яка загубилася у повсякденному бутті, втратила духовні орієнтири, зв’язок із всесвітом. У його душі переплутались високі, прекрасні почуття із тваринними інстинктами (так звані “стосунки” у душовій із темношкірою дівчиною, загравання до Любові, дружини найкращого товариша Кирила). Доречні зауваження з цього приводу робить Т.Гундорова: “Такий посттоталітарний і постколоніальний реванш демонструє, що полем свободи такого суб’єкта стає завойовництво, помста, коли навіть ім’я “чужого” нігілюється, привласнюється. Найвиразніший приклад такого суперменського завоювання-реваншу – сексуальне оволодіння чорношкірою жінкою у душовій Літературного інституту. “Низове” місце цього епізоду (душова знаходиться у підвалі) натякає на підсвідому локалізацію суперменського комплексу. Прикметно, однак, що найвиразніше (й найбільш експліковано) він виявляється у стосунках… з жінками. Напрошується паралель з Василем Пачовським, який саме за архетип не зрадництва карав українських жінок. Чи не через співпрацю з радянськими окупантами картає і Ю.Андрухович своїх жінок-героїнь?” [3, 172]. У цьому епізоді яскраво виявляється така особлвість "чоловічого характеру" як аґресивність і схильність до насильства. Ця проблема викликає особливо палкі суперечки серед учених і публіцистів. Одні з них стверджують, що сама природа призначила чоловіків бути ґвалтівниками й аґресорами, бо таку поведінку акумулює та стимулює тестостерон, а спроби його модифікації еквівалентні, як зазначає Ігор Кон, "кастрації чи психологічній девірилізації чоловіків" [7, 42]. Інші ж дослідники, навпаки, вважають чоловічу аґресивність наслідком неправильного виховання хлопчиків і вимагають його зміни. Таке ототожнення маскулінності з насильством психологічно типове для слабких чоловіків, які не певні своєї маскулінності і яким здається, що на них усюди чекають небезпеки. Отто загубився у цьому житті, він не відає куди йти і що робити. Уранці, збираючись до Кирила, він потрапив до пивбару на Фонвізіна, до “Закусочной”, до Галі, у “Дитячий світ”, і врешті-решт майже додому, в Україну, але так і не побачився зі своїм другом, обмежившись лише короткою розмовою: “Мені погано. Мені дуже погано, Кириле” [2, 184]. Отто не знає у що вірити, навіть про що думати і що відчувати, оскільки його думки й переживання здеформовані під впливом трагічної дійсності. Він намагається не дати спіймати себе, не піддатися довколишньому, підкреслюючи свою відчуженість і незалежність, але насправді він, як і інші, тільки переходить у збірну категорію “бувший громадянин імперії”. Трагедія Отто причина його душевної деградації – у відсутності віри. Це стає ясно з розмови героя у гримерній з сивим дідком (алюзія до Бога): “Що ж це за Бог такий ., котрий заради прощення змушує до церкви ходити? Це жандарм, а не Бог! Я в жандарма не можу вірити” [2, 229].