Сторінка
1

Влада жіночої вишуканості: збірка Дарії Рихтицької-Мельникович “Магія вогню”

Літературно-критичний дискурс поцінування цієї ліричної збірки (виданої в Детройті, 2000) відомої в США і в Україні письменниці варто розпочати словами автобіографічного роману “Нотатки Мальте-Ляврідс Бріґґе”. Його автор Райнер Марія Рільке проникливо ствердив: небагато користі з віршів, коли писати їх надто рано. Варто, навпаки, вичікувати з їх писанням довго, – адже навіть заради одного вірша треба бачити багато міст, людей і речей, знати звірів, відчувати, як літають пташки, треба збагнути, яким порухом відкриваються маленькі квітки раннього ранку. Врешті, треба багато пережити, треба мати що згадати. Але й тоді не треба квапитися переливати спогади в поетичні ритми. Тільки коли вони повернуться і стануть нашими кров'ю, поглядом і порухом, безіменними і вже невіддільними, – тільки тоді зможуть вони перетворитися в суте золото поезії. Мудрість Рільке справджена, зосібна, ДарІєю Рихтицькою. Віршуючи з дитинства, поетка тільки в зрілому віці дебютувала книжкою "Шовкова косиця". В тих же 90-х роках спромоглася засвідчити свій творчий розповень іще двома збірками "Крижаний цвіт" і "Кольори вітру". Принагідно зазначимо, що авторці поталанило й на гарний літературознавчий осяг власної художньої продукції (передслів'я Аріядни Шум).

Завданням цієї студії – схарактеризувати перекрій творчости Дарії Рихтицької від 1995 р., яким датується найраніший твір-щоденник віршем "Рим", оцінити вагу і мистецьку вартість книжки “Магія вогню”, що розкривають сучасне поетичне обличчя авторки. Насамперед варто підкреслити: письменниця залишилася вірною собі, власній життєвій і мистецькій філософії – виразу рафінованої жіночої рації, що доповнює часом однобоку чоловічу, не відмовилася від уже апробованої художньої манери і специфіки вишуканої форми “звільненого” вірша. Звичайно, від "Кольорів вітру" минуло не так багато часу для помітної еволюції. Проте, ймовірно, саме як тенденцію розвою авторки можна потлумачити підвищення питомої ваги "повноформатніших" творів – доказ розширення "художнього дихання" поетки. Це розпросторення самовияву ліричної героїні наводить на думку, що десь від середини 90-их років Дарії Рихтицькій усе тісніше ставало в малому "метражі" артистичного вислову (при тім франківський потяг до "мікроскопічності" як вияв влади канону і впливу метра-краянина не заник, – у новому виданні маємо цикл мініатюр "Недосказане слово"). Що ж стосується якісних видозмін, відзначимо: мистецька самореалізація супроводиться в авторки дещо вищою мірою внутрішньої напруги і пружності вірша, внесенням оригінальних мотивів ув особисту лірику. При плеканні постійних тематично-настроєвих комплексів (насамперед пов'язаних із Україною й особистим життям ліричної героїні) зросла щільність образів, місткість ліро-драматизму.

Вірші "Магії вогню" уклалися в симетричні розділи з полісмисловими заголовками "Дерева вмирають стоячи", "Зростання спраги", "Двері ілюзій" і "Хрест навхрест". У кожному більше десяти творів, що постали в Детройті впродовж 1998-1999 років, а також в Україні (від 1997 до 1999) і Римі (1995). Композиційним завершенням книжки є трохи менше ста філософських ізгаданих мініатюр. Артистичної суцІльності компонуванню додає досить послідовне дотримання принципу відкривати розділи лапідарним віршем, що виконує функцію своєрідного поетичного камертону.

Препозицією першого розділу стали слова щирої сповіді жінки-українки про любов до рідної країни України ("Багато доріг ."). Із цих рядків, неначе промені-радіуси з центру, проростають у подальших творах мотиви (як-от чужини) й версифікаційні вирішення (поява римованих рядків, які партією скрипки в оркестрі відбивають лейтмотив "країна Одна – .Україна"). Як і в попередній книжці в розділі "Обрій сподівань", концентр України зосереджений у першій частині. Адже Батьківщина є головним пафосом і болем поезії Дарії Рихтицької. Дійові особи розділу "Дерева вмирають стоячи", чиї образи проходять перед мисленим зором і художньою уявою поетки, - Марія Заньковецька, митрополит Йосип Сліпий, власні батько і брат, сама лірична героїня, котра ввібрала немало рис авторки, подружжя А. Пашко і В. Чорновіл, – виступають утіленнями української душі, речниками й оборонцями, а дехто й жертвою української ідеї. Психологічний, узагалі духовий зв'язок із образом України – не книжкового походження. Він переймає особистісні вірші, пейзажні образи, навіть римські поетичні шкіци. Наприклад, центральний персонаж ліричної поеми “Білий голос” – золотокоса дівчина, замкнена від народження за ґратами, могла б по-Шевченківськи ствердити: її доля є часткою долі її батьківщини. Притчева, "відфольклорна" фактура твору ввібрала й органічно перетопила в мистецькому горнилі реалії минулого й теперішнього. Так, на обставини колоніальної підлеглості України натякають алюзії "холодні Сибіри", уярмлені люди без національної нам'яті, прибульці, які "Свої порядки Наводять, Навіть Дівочі Пісні Чужими Словами Баламутять" [1, 14].

Морально-етичний осуд сучасних деформацій побуту краян утілено в експресивних образах "келихів отрути" горілчаної й "голосіння плаксивого гармошки". Стилістика поеми резонує докором болю громадянам незалежної Украни, суголосним українській літературній класиці. Принаймні очитаному в ній оку бачаться асоціативно спорідненими риторичні запитання Дарії Рихтицької: "Чому Не стукотять Молотки При будівлі Нової світлої Хати?" та "Як довго Ще буде Прокляття Над народом тривати?" [1, 15], з одного боку, й аналогічні конструкції в "Думах старика" О. Кобилянської і в вірші "І ти колись боролась, мов Ізраїль ." Лесі Українки відповідно. Гран автобіографізму в багатостраждальному сподіванні героїні-дівчини в настання кращих часів для рідної землі; генетично успадкована в античних мудреців віра в спромогу знайти людину навіть у темряві; співдія виражальних засобів неоромантики та оновлених імпресіонізму й експресіонізму; драматизм і алегоричність, дечим зіставна з "Осінньою казкою" тієї ж Лесі Українки; неочікувані прориви рим ("Темниці Без світла І зірниці", "Очі мали Колір Ночі" – тут і далі виділення наші – В.П.), загалом ізведених у поетки до "кістякового мінімуму" (Ю. Шевельов), – усе це видається симптоматичним у доробку письменниці другої половини 90-х років.