Сторінка
2

Влада жіночої вишуканості: збірка Дарії Рихтицької-Мельникович “Магія вогню”

"Мариво війни" і "Терни жалю" актуалізують пам'ять серця про брата Мирона, вояка УПА, та батька авторки. Цим обидва твори спадкоємно підхоплюють меморативну лінію попередньої збірки ("З колючих страстей випливає самотність ."). У першому з них жахлива неонатуралістична візія розпросторюється у вражаючий малюнок етапування ешелонами, в небайдуже "літописне" посвідчення про репресії над тими, хто став на прю з Гітлером і Сталіном, викінчуючися сюрреалістичним видінням "З обмотаних Ганчір'ям Ран Сочився Біль – Моєї провини ." [1, 18].

''Терни жалю" являють хист до миттєвого психологічно-словесного "портретування" (образ батька в дзеркалі споминів). Дарія Рихтицька зуміла заразом схопити стосунки генерацій у плині часу, передати духовий зв'язок українських батьків і дітей, відтворити в техніці "потоку свідомості" силу любові й чаруючу красу Вкраїни, врешті наголосити необхідність українських перемог . Запорукою їх – "калиновий вогонь" молодих. Сильно проступаючому в громадській ліриці патріотичному свідогляду поетки в підпорядкуванні безперечній ліричній обдарованості під силу надати побаченому і передуманому загальнішого звучання. Це зроджує писання неодноденного значення, як молитву "Час Остудив З душі Власної Мій край" [1, 47]. Прикметна тяглістю власної внутрішньолітературної традиції (пор. зі Скаргою" з "Шовкової косиці"), вона виявляє по-філософськи дозріле й по-жіночому небайдуже, емоційно наснажене розуміння мснтальності українців. Улітку 1999 р. у Детройті серце авторки мучиться рабською свідомістю, сном народу, який випив отруту до дна. Це закляте екзистенційне коло множить не інвективність лірики Д.Рихтицької, як можна було б сподіватися. Навпаки, воно викликає готовність самоспалитися, йдучи крізь терня до України, щоби прорости з попелу корінням життя. Надію ліричній героїні дарує не циклічність історії, як О. Ольжичу. Навіть не свідомість хтонічної сили роду і рідного чорнозему, як Б.Кравцеву. Її надихає молитовна інтерпеляція пуанту: адже всемогутньому Богові під силу і вдруге світ сотворити, на цей раз – із нашої порожнечі. Спогаданий вище рількеанський мотив обсервування багатьох міст і людей задля творчої самореалізації справдився – після фольклорної стилізації "Регенсбурзька весна" дебютної збірки – в віршах "Крижаного цвіту" під назвами "Паризька ніч" і "Мюнхен".

У репрезентованій книжці його втіленням є лірична поема "Рим", створена в вічному місті влітку 1995 р. Українська література придбала вже цілий гурт образних осмислень прекрасної Італії (назвемо "Lаgо Маggіоге" П.Куліша й Федьковичів образ Венеції, писання про Рим Гоголя і Франка, віршІ Лесі Українки й О.Олеся, А.Бобенка і В.Пачовського, Н.Кибальчич і М.Бажана, новели М.Коцюбинського, твори діаспорної поезії – Яр Славутич і ін.). Рим же Рихтицької художньо моделюється на перетині мандрівничих вражень і відлунь власної душі. Ці особисті й суб'єктивні переживання на відстані від ока до серця – втім і внутрішньоукраїнського характеру: здається, в підтексті згадки про тісноту римських вулиць живе пам'ять про ширину міст "Великої України" як відбиття родової вдачі українців. Антигерметична настанова авторки "Чужого міста Мелодію

Вдихати", в його храмах, музеях і на вулицях "Давнього Римського Народу Нащадків Пізнавати" [1, CAPut!'] веде до усвідомлення маєстату міста зі слідами Петра і Павла на бруку, але й плинності "героїчності давньої імперії". Писана не байдужим пером пересиченого туриста, поема культивує оригінальні жанрові мотиви вуличного життя з деідеалізаційними характеристиками огрядних і лінивих римлян. Над читачем забирає владу фемінний погляд естетки з контрастним романтично-зоровим упластичненням побаченого: "Хиба часами Красуня з гривою Волосся темного Як ніч на перехрестю Мов та богиня З'явиться ." [1, 22].

Буйна уява мисткині слова, засвідчена візією в Колізеї перших християн у пазурах диких звірів, упроваджує тут трагічну рідну проекцію: в Києві тому менше давньої старовини, що її з’їли "звірі у людському тілі". Образ Риму "націоналізовано" в порівняннях італійської й української природи, в історико-культурних паралелях, навіть у радощах випадкової зустрічі з краянином, у життєписній драматичній нотатці про нашого Патріярха "Йосифа Сліпого І святого" [1, 20]. З часом у світі шедеврів Рісорджімента героїні починає бракувати рідніших канонів краси, "Ікони візантійської Східної" [1, 27]. Не полишає її пам'ять про наших чорнобильських мадонн. Лірочно-розмислова течія поеми наснажується високими емоціями перед "Пієтою" Мікельанджело, дихає відчуттям повноти життя, вбирає філософський роздум про міру й надмір естетичних вражень, і зроджує моральний імператив українству – впродовж століть пам'ять свою "Не загубити – Культуру Рідну Поважати" [1 , 36].

Все це вмістила в собі дотримана художньо-щоденникова фактура тексту нібито тільки вражень. Безперечно, така форма дібрана вдало: читач, між іншим, "реконструює" образ автора з мандрівничих вражень, стаючи при цьому неначе їх співавтором, а між щоденникарем і читачем протягаються нитки зв'язку і довіри. В реакціях на римську довколишність виповіла поетка почасти й себе. Скажімо, в психологічному портреті "Марія Заньковецька" цьому опосередковано слугують деталі акторської манери великої артистки, сама моментальна лірична "фотографія" її душі з побаченою домінантою – "Жагучою Тугою За величним І прекрасним" [1, 51].

Мистецькі й особистісні мотиви взагалі позначені в Дарії Рихтицької вишуканим естетизмом самотности й тиші, високоідеалістичпим підходом до творчого акту як до різьблення слова актрисою чи поеткою "На всі часи", у владанні "Божественного Подиху". В вірші "Веселка" підґрунтям творення музики життя (поезії), а з нею – і себе самої через пошуки духовного (пор. із "Царівною" Ольги Кобилянської), виступив мнемонічний фактор. Спогад дитинства про світляну веселку в горах став відправним моментом у рефлексуванні про людську безпорадність перед злом. Сама ж райдуга набула емблематичного значення надії нашого краю.