Сторінка
2

Критика Юрія Шереха як літературознавчий феномен

Тут маємо справу не просто з мовним чуттям, а з методологічним підходом, у якому потебнянська аналогія між словом і образом та його ж твердження про активний процес читацького сприйняття, що в пізніших літературознавчих теоріях було названо читанням як тек­стом. М. Павлишин, характеризуючи культурологію Ю. Шереха, виводить її з кантівської опозиції між розу­мом і інстинктом, дорослістю й дитинністю і стверджує домінанту розуму, дорослості. Розшифровуючи Шерехову метафору “не для дітей”, що стала назвою однієї з його статей, він трактує її як образний інваріант тези Іммануїла Канта про вихід людства з періоду накиненої на себе незрілості. Юрій Шерех, переконаний М. Павли­шин, “безумовно, по боці Канта. Він виразно віддає пе­ревагу розумові над інстинктом, відповідальності перед легковажністю, освіченості перед невіглас­твом, досвіду перед наївністю, складності перед простакуватістю. У своїх працях про українську літературу Шерех повсяк­час вибирає і схвально оцінює саме ті твори, ті періоди, які можна назвати “дорослими”, “зрілими”, і водночас зі скрухою визнає, що загалом як давніший, так і сьо­годнішній стан української культури значно краще опи­сується протилежними термінами” [6, с. 150].

Цікава, однак, така деталь: збірка “Не для дітей”, назву якої М. Павлишин обирає для означення природи Шерехової критики, містить переважно статті періоду МУРу, який сам Шерех назвав романтичним. А роман­тизм, як знаємо, грунтується на поєднанні розу­мового й інтуїтивного начал, у кожному разі не вміщується у рам­ках раціоналістичного мислення. Далеко не всі твори, схвально оціню­вані тоді Шерехом, можна назвати зріли­ми, зокрема в плані переваги розуму над інстинктом, як, зрештою, і весь тодішній період розвитку українсь­кої літератури в умовах еміграції, що зовсім не знеці­нює її вартості.

Юрій Шерех від мурівського романтизму згодом вилікувався, хоч переорієнтація була болісною, пов’яза­ною із втратою ілюзій. “Ве­лика стаття про малий вірш”, що датується 1953 роком, має виразні сліди самого про­цесу цієї переорієнтації. Тут іще зберігається пафос неприйняття неокласицизму й опори на національну тра­дицію, але виражений уже не в такій категоричній формі, як раніше. Тепер критик орієнтує поетів на Європу, але не на пережиту, а сучасну: “Якщо ви хочете, щоб укра­їнська поезія була не національною, а загальноєвропейсь­кою, то беріть не з дев’яносторічним запізненням, а беріть Європу сьогодні. […] Не можуть здобути успіху речі, що вже належать до хрестоматійних стилів” [9, т. І, с. 342]. Зразок такого європеїзму критик вбачав у вірші Зуєвського “Цей звід – це де­рево…”

Стаття Шереха, як і вірш Зуєвсь­кого, який він аналізує, демон­струють прагнення подолати інерцію поетичного мислення, звіль­нитися від поетизмів, незважаючи на те, що це штампи неокласичного раціоналізму, чи національного епігонства. “Великою статтею про малий вірш” Шерех прощався з цілим періодом літературно-критичної діяльності, який назвав романтичним, прощався з нездійсненими – чи нездійсненними – ілюзіями, що мали відтінок месіанізму. Прощання було настільки болісним, що своє майбутнє в Америці вчений пов’я­зував з мовознавством, бо “у мовознавстві труд­ніше бути наївним романтиком, ніж у журналістиці або літературній критиці” [10, с. 574]. Це – таке характерне для Шере­ха – самоіронічне визнання, кинуте у статті-спогаді “З повісті про двох Юрків” (Юрія Шевельова і Юрія Лавріненка), перейняте усе ж неприхованою дозою туги за цим романтизмом, до якого вже не буде вороття. Чи не подібний настрій висловив колись молодомузівець Петро Карманський у вірші “Палімп­сест”.

Що ж! Ви посмутніли? Ся розв’язка драми

Для вас прозаїчна? Що діяти, душко?

Часи романтизму давно вже за нами…

Однак для розради повім вам на вушко:

Сей лицар ще й нині впиваєсь сльозами…

[7, с. 106]

Вивітрені з пам’яті сліди недавніх ще романтичних спокус усе ж озиваються поміж голосами тверезого, реалістичного погляду на життя в умовах прагматичної Америки. Бо чому тоді на такій ностальгічній ноті закін­чується “повість” про двох Юрків: “Може, слід добирати факти до історії також за критерієм піднесення на дусі? – Шлях, обраний в Америці Юрком? І не робити собі божка з американського прагматизму і “об’єктивності? […] Чий шлях, отже, був помилкою? Хто з нас часом не журився тим, що він утратив на тому шляху, яким він жив?” [10, с. 574]. Найбільшим романтизмом і найважчим прощанням був МУР (Мистецький український рух) – об’­єднання, творцем і мотором якого був Юрій Шерех, власне, з появою МУРу народилося і з його кінцем мало померти (власне, так тепер здавалося його творцеві) це літературне ім’я.

Про МУР і роль у ньому Юрія Шереха (головою об’­єднання був відомий прозаїк, автор роману “Волинь” Улас Самчук) написано багато і характеризувати тут засадничі положення цієї організації, зокрема Шерехової концепції “національно-органічного стилю”, немає потреби. Цю тему вже ґрунтовно обговорювали Григорій Грабович (“У пошуках великої літератури”. – Київ, 1993), Соломія Павличко (“Дис­курс модернізму в українській літературі”. – Київ, 1997,1999), Олександр Астаф’єв (“Ліри­ка української еміґрації: Еволюція стильових систем”. – Київ, 1998) та інші дослідники, і було визнано, що хоч “велику літературу”, якою українська нація мала б репре­зентувати себе перед світом, як цього прагнули творці МУРу, здійснити не вдалося, як і не вдалося ство­рити “національно-органічного стилю”, усе ж це був один із найяскравіших періодів українського культурного життя XX століття, який навіть здобув назву “ма­лого літературного відродження”. Саме тоді, коли українські письменники перебували на становищі “пере­міщених осіб”, побутово невлаштовані, чекаючи вирі­шення своєї долі і не знаючи, що буде з ними завтра, в українській критиці точилися дискусії не тільки про ре­алізм і неокласицизм (Володимир Державин), а й про екзистенціалізм і сюрреалізм (Ігор Костецький, Віктор Бер (Петров), Юрій Косач). І, зрештою, фактами історії ук­раїнської літератури стануть написані й видані в цей час роман “Сад Гетсиманський” Івана Багряного, повість “Старший боярин” та поема “Поет” Тодося Осьмачки, поема “Попіл імперій” Юрія Клена, повість “Еней і жит­тя інших” Юрія Косача, роман “Останній пророк” Леоні­да Мосендза… Усе це так чи інакше пов’язане з МУРом, центральною постаттю якого був Юрій Шерех, незва­жаючи на те, що не збулося, чого він прагнув, не тим шляхом пішов дальший розвиток української літерату­ри, який він окреслював. Іронізуючи згодом над ідеєю “національно-органічного стилю” і над МУРом взагалі, його натхненник та ідеолог усе ж постійно повертався до МУРу в статтях і спогадах, даючи йому щораз нове витлумачення, а в книгах передруковував без змін статті цього періоду, включно з програмною “Стилі сучасної української літератури на еміграції”, яка заклала його естетичну концепцію МУРу. У містифікаційній статті “Юрій Шерех (1941-1956) (Матеріали для біографії)”, що вміщена як передмова до книжки “Не для дітей”, кри­тик з гіркотою писав, що його біографія – це постійна втрата ілюзій, одна з яких “стосу­валася до того, що за народницькою термінологією можна було назвати пра­цею на рідному полі. Але перше, ніж ця ілюзія згасла, вона спалахнула язиком полум’я і принесла нашому героєві майже найщас­ливіший період його життя” [9, т. І, с. 24]. Отже, наївний романтизм не відпускав від себе; на пер­гаменті, заповненому новим текстом, проступали старі записи, отже, як сказано у вірші Карманського, “лицар ще й досі впиваєсь сльозами…”