Сторінка
3

Перспективи розвитку місцевого самоврядування в ході адміністративної реформи в Україні

Серед актів локальної нормотворчості особливе місце займають статути територіальних громад — своєрідні акти їх конституювання. За допомогою статутів територіальна громада в межах, визначених законом, самостійно визначає систему, структуру і порядок формування виконавчих органів місцевого самоврядування, схему організації місцевого самоврядування в населеному пункті, взаємовідносини територіальної громади з окремими територіальними колективами. На необхідність широкого запровадження статутів звертав увагу Президент України Л.Д. Кучма, виступаючи на звітно-виборчих зборах Асоціації міст України 25 січня 1997 року: «Сьогодні значна частина питань може вирішуватися на локальному рівні, через статутне право в рамках Конституції та законів»[1]. Питання розробки статутів територіальних громад набувають особливої ваги у переддень проведення адміністративної та муніципальної реформ в Україні. В умовах недостатнього законодавчого забезпечення реформ статути можуть відіграти роль своєрідних індикаторів готовності територіальних громад, органів місцевого самоврядування самостійно та під свою відповідальність вирішувати складні проблеми реформування управління. Крім того, саме статути могли б відіграти консолідуючу роль в процесі трансформації сукупності жителів населеного пункту до територіальної громади (комуни).

ВЛАДА ТЕРИТОРІЙ, ЯКА ПРИНЕСЛА

ДОБРОБУТ ДЕРЖАВІ*

Незадовго до виборів, коли знайоме, найчастіше лише з екрана телевізора, обличчя відомого політика чи державного чиновника високого рангу можна було вочевидь побачити в сільському клубі віддаленого на кілька сотень кілометрів від столиці району, місцевій школі чи обігрітій з такої події міській лікарні, багато в кого ще жевріла слабенька надія на те, що, прийшовши до Верховної Ради, той чи той депутат не забуде, що обирала його не якась усереднена маса громадян, а жителі конкретної території — міста, селища, села, району чи області.

Адже оббивали вони конкретні пороги конкретних органів місцевої влади чи самоврядування, обіцяли золоті гори конкретній аудиторії — селянам-поліщукам, шахтарям чи, приміром, корабелам. Тож, зрозуміло, вдень і вночі, сидячи на не дуже зручних депутатських стільцях, мають пам'ятати, якого вони роду-племені.

Схоже, нині, коли виборчий марафон добіг свого кінця, надія ця згасла, як тоненька церковна свічечка. Кажу так тому, що нині у всіх на слуху лише партійні інтереси, а відповідаючи на запитання про те, який законопроект слід розглядати в парламенті найпершим, жодна із політичних сил, що подолала чотиривідсотковий бар'єр, і словом не обмовилась про інтереси своїх безпосередніх виборців. Отже, знову, прощавай­те на чотири роки ріднесенькі міста, села і селища, де через місяць-другий весняно-літні дощі геть-чисто змиють листівки з портретами відомих земляків, що стали депутатами, і побачити пе­реважну більшість з них знову можна буде лише на екранах телеві­зорів.

Проблеми ж територій так і залишаться проблемами територій, життєво необхідні проекти законів, які повинні регулювати відноси­ни центру і регіонів, якісно змінити систему місцевого самовряду­вання, юридичне обгрунтувати і узаконити такі поняття, як влада громади, місцеві фінанси, комунальна власність тощо, так і зали­шаться добрими намірами тих, хто відстоює муніципальні ідеї в Ук­раїні і не дає їм загинути, справедливо вважаючи, що без розвинуто­го місцевого самоврядування жодна держава не може вважати себе справді демократичною.

- Ні, у нас таке просто не­можливе, — гаряче каже мій співроз­мовник, керівник шведської прог­рами сприяння становленню місце­вого самоврядування в Україні, офіційний представник шведської асоціації місцевих влад Стейнар Лангбакк. І продовжує: — Адже наші парламентарії приходять до столиці з міст і сіл, демуніципалі­тети такі сильні, що, забувши своїх виборців хоча б на день, во­ни ризикують ніколи більше не одержати депутатського мандата.

Посилання на досвід цієї сканди­навської країни та її сусідів нерідко можна зустріти у нашій популярній літературі. Та, на жаль, завуальовується головне: економічно роз­винутою, сильною Швеція стала не за один день, а розквіт держави розпочався не із «закручування га­йок» у стокгольмських палацах, а від бажання та намагання міських і сільських громад, їхніх муніципалі­тетів власними силами змінити піс­лявоєнне життя на краще, внаслі­док чого значно підвищився загаль­ний добробут держави.

Пан Лангбакк представляє шведську асоціацію місцевих влад (SALA) — поважну громадську ор­ганізацію своєї держави. Вона за­хищає інтереси всіх муніципаліте­тів, є добровільною, але завдяки авторитету всі бажають відстоюва­ти права місцевих громад саме під її прапорами.

— Наша організація, — розпо­відає Стейнар, — проводить муні­ципальну політику на національ­ному рівні, в основному вона веде переговори з парламентом.

Існує угода між асоціацією і шведським парламентом, якою передбачено, що жоден зако­нопроект, який стосується місце­вого самоврядування, не може бути прийнятий без погодження з SALA. Укладено її понад двад­цять років тому, тоді з цього при­воду велись тривалі переговори. І хоча (хоч як це дивно) угода ця не зафіксована навіть у письмовій формі, протягом двох десятиліть її беззастережно дотримуються. Парламенти змінюються, а до­мовленість залишається дієвою.

Засторога серйозна: депутата, який порушив її, та чи та громада просто не обере, вони, за висловом Стейнара, «будуть непопулярни­ми».