Сторінка
3
Платон у своїх "Законах" також наголошував: " . До нас дійшло передання про блаженне життя тодішніх людей, про те, як їм все в достатку і саме собою діставалося. Причина цьому була, розповідають, ось яка: Кронос знав, що жодна людська природа — ми говоримо про це — не в стані необмежено правити людськими справами без того, щоб не перейняти зазнайства і несправедливості; усвідомлюючи все це, кронос поставив тоді царями і правителями наших держав не людей, а демонів — істот більш божественної та кращої природи"[xii].
Також аналогічне уявлення про своїх попередників мають і кельти. Ірландці називають цих істот "сіди" і вважають, що мешкають вони під землею, у пагорбах (які теж називаються сідами), у печерах, тріщинах скель або чарівних островах. В епоху утвердження християнства в число сідів потрапили і кельтські боги, і надприродні істоти більш низького рівня. Суспільне життя сідів ідентичне людському, і хоча сіди володіють чарами довголіття, вони все ж таки смертні. "Героями з роду сідів" (trenfiru an tsidha) називалися таємничі демонічні істоти, вороги племен богині Дану у другій битві біля Мойтуре — фомори (fomoire "нижні демони"), мешкаючі на чарівному острові, і край блаженних на заході океану нерідко називався володіннями правителя фоморів Тетри. Напрошується співставлення між кельтським протистоянням фоморів і племен богині Дану (останні, як зауважив ще Р. Генон, — з явним домінуванням жіночих елементів у символіці, зміненої воїнами-"кшатріями" після повстання проти відпочаткової Традиції, "сакральної демократії" жерців-"брахманів") та грецьким протистоянням між Калідонським вепром та героями (серед яких — Мелеагр, Ясон, Тезей, Діоскури, Адмет, Телемон та ін., а перший удар нанесений Аталантою, виголуваного ведмедицею, а їхні нащадки влаштували "похід сімох проти Фів". внаслідок чого, аналогічно переказам про чудь, "самі себе згубили").
Також легенди про чудь-сідів зближуються з середньовічними переказами про східно-романських кепкеунів-уріашів (іноді, як два різні народи) та західноєвропейських гномів (скандінавських цвергів), удатних у підземному ремесл та ковальстві (вони викували намисто для Фрейї, золоте волосся для богині Сів, чарівний корабель і золотого вепря для Фрейріра, спис і золоту каблучку для Одіна, молот для Тора, а також священний мед поезії з крові вбитого Квасира), котрі, проте, на сонячному світлі перетворюються на камінь. Начебто саме про чудь говорить Сноррі Стурлуссон як про мешканців Великої Світьод, з якої предки германців (не власне прагерманці, а субстратний етнос) заселили Скандинавію. Та начебто вони поклонялися богові крилатого диску Шівані. Саме чудсько-пермське мистецтво зберігає образи крилатих дисків та птахолюдей, зображення яких надзвичайно подібні на іранські зображення крилатого диска Ашо Фаруха. Як визнають мовознавці, " . в лексиці германських мов міститься спільний для них досить важливий шар лексики, що не має відповідностей в інших індоєвропейських мовах і кількісно оцінюється дослідниками по-різному, . цей шар відзначається відчутною якісною питомою вагою (пор. . слова . на позначення таких важливих понять, що належать до основного лексичного фонду, як "море" (англ. sea, ісл. sjor), "душа" (англ. soul, ісл. sal), "дім" (англ. house, ісл. hus), "жінка" (англ. wife, ісл. vif),"рука" (англ. hand, ісл. hond), "кістка" (англ. bone, ісл. bein) тощо . Наявність цього шару лексики разом із багатьма іншими специфічними рисами германських мов (зокрема, фонетичними) неодноразово викликала в учених думку про істотну роль якогось етнічного і мовного змішування у формуванні германських мов"[xiii]. "Германська мова, яка настільки різко розірвала з індоєвропейськими навиками, є індоєвропейською мовою, на котрій говорить нова народність, яка прийняла індоєвропейську, але вимовляла її на новий лад; завойовники, які принесли з собою індоєвропейську мову, не були достатньо чисельними, ні достатньо могутніми, щоб нав’язати свій спосіб вимови; населення, підкорене ними і яке прийняло їх мову, сприяло поширенню типу вимови, відмінної від старого, і нових тенденцій", — писав знаний лінгвіст А. Мейє[xiv].
Праугро-фінно-самодійські етноси в часі праіндо-ірано-греко-вірменської спільноти мешкали на північ від них, на кордоні Степу і Лісостепу. На думку деяких дослідників, факт контакту угро-фіннів та індоіранців (в часі зрубно-андронівської археологічної культури, приписуваної останнім, та черкаскульської культури, поширеної від Уралу до оз. Балхаш на півдні і Єнісею та межиріччя Чулиму та Обі на сході, а її носіями вважаються угро-фінни) відбитий у арійських «Рігведі» та «Авесті»[xv]. Зокрема, згадані у них «небесні» ріки Раса та Рангха-Ардвісура, що стікають зі світових гір Меру та Хара Березайті («Висока гора»; у скіфів – Ріпейські гори, від хант. rep “гора”; авестійське слово berezant- “високий” ( < і.-є. *bhrgntoi) тотожне зі слов’янським “береза”, а найдавніше слово санскриту, що означає “дерево”, буквально означає “дерево”; відомо, що 13-8 тис. рр. до н.е на Крайній Півночі був “абсолютний максимум берези”), тотожні Волзі (у Птолемея Волга названа Rha; у мордовській мові – Рав, Раво, у Башкирії – Ря, Рязь, Реват; назва походить від санскр. srava – “потік”), витоком якої стародавні автори вважали ріку Білу (далі за течією — Нижня Кама та Нижня Волга; у тюрків Волга називається Ак-Ідель “Біла Волга”, а нижче впадіння Ками — Кара-Ідель” — “Чорна Волга”; назва Югра, Угорська земля походить з мови комі jong+ra “світла”+”ріка”), що бере свій витік з Південного Уралу (який і є Хара Березайті). З вершиною Хукарья ототожнюється південноуральська гора Іремель[xvi] (або ж більш конкретно під Хара Березайті слід розуміти, за С.В. Жарніковою, гряду Північних Увалів з примикаючим до неї Тіманським кряжем та північною частиною Уралу[xvii]). Власне в середній течії Волги від Сури (тут, на наш погляд, наявний вражаючий паралелізм між санскр. sura "вид божественного напою" та хетт. walhi "медовий напій" ~ слов. "волога") до Білої є північним кордоном поширення зрубної культури з включенням андронівської, тобто на рівні 54–56-ї паралелі північної широти, то, зауважує Н. Членова, це цілком пояснює, як «північні», «полярні» явища, котрі відзначали дослідники давньо-індійського епосу та у «Рігведі»(знання про нерухому Полярну зорю — «Дхрува», довкола якої рухаються Велика Ведмедиця – “Семеро ріші”, сузір’я Кассіопеї — “Арундхаті” та Сваті — яскравої зірки у сузір’ї Волопаса, бачити котрі високо над горизонтом можна тільки у північних широтах і де зимою протягом однієї ночі ці сузір’я не заходять за горизонт і описують коло довкола Полярної зірки; короткі літні ночі, замерзання рік тощо), а також дані із “Авести” про те, що Рангха (Волга) бере початок з Хари Березайті і в її витоках “наслані девами морози”[xviii]. Якщо для праіранців стала священною вершина Хара (Хукарья-Іремель) зі священного праіндоіранського гірського комплексу Північних гір, то для праіндоаріїв, як вважає Л. Лелеков, такою була гора Меру, сучасна Маура біля міста Кирилова неподалік від озера Сіверська, де першопочатково намагався преподобний Кирил заснувати Кирило-Білозерський монастир[xix].
Завантажити реферат