Сторінка
2

Психіка як "Внутрі-буття". Людина — вчинок — світ. С. Л. Рубінштейн (1898-1960)

Рубінштейн неодноразово вказував на безцінну заслугу Потебні в роз­робці проблеми основних етапів історичного становлення та зміни форм мислення — міфологічних, наукових ("прозаїчних") та поетичних. Рубінштейн показав переваги потебніанської позиції порівняно з Гегелевою: поетичне мислення не є нижчим ступенем останнього, а своєрідною і спе­цифічною щодо "прозаїчного" та власне "наукового" мислення і не менш істотною формою пізнання. Внесок Потебні у психологічну науку Рубінштейн висвітлює у двох аспектах — історичного становлення психо­логії, а також історичного становлення свідомості людей.

У дослідженні проблем творчої самодіяльності особи Рубінштейн по суті приєднувався до великої потебніанської школи дослідників психології творчості, творчої особистості. Можна припустити, що свою працю "Принципи творчої самодіяльності (До філософських основ сучасної педа­гогіки)" Рубінштейн з самого початку планував подати у харківське не­періодичне видання "Питання теорії і психології творчості". На жаль, це унікальне видання, ідейними наставниками якого були О.О.Потебня, О.М.Веселовський, Д.М.Овсялико-Куликнеський, було припинено у 1923 р. Інтерес Рубінштейна до проблем творчості прямо чи опосередковано мав своє джерело і у психологічній спадщині Івана Франка, найбільше в його праці "Із секретів поетичної майстерності" (1899).

Своє головне теоретичне завдання Рубінштейн ставить так: зрозуміти специфічні особливості психічних явищ, не відриваючи їх від ма­теріального світу. Для правильного вирішення цього питання Рубінштейн співвідносить онтологічний і гносеологічний аспекти психічного. Ті, хто твердить, ніби психічне є матеріальним, обмежується онтологічним планом. Інші поринають у крайність протилежного характеру, наполягаючи тільки на ідеальності психічного. Саме у гносеологічному плані психічне виступає як ідеальне, але як діяльність мозку воно розкриває свої інші якості.

"Вихідними членами основного гносеологічного відношення є не образ і річ, а суб'єкт, що пізнає, відображає об'єктивну реальність, і об'єктивна ре­альність, з якою суб'єкт взаємодіє". Саме це друге відношення виступає як фундаментальне, вихідне.

Психічну діяльність Рубінштейн вважає ідеальною, лише маючи на увазі пізнавальну діяльність людини. Результативним вираженням цього відношення є образ предмета або явища. Рубінштейн застерігає, що визнан­ня ідеальності психічного не перетворює його на щось чисто духовне, не виводить його за межі матеріального світу, не відокремлює ідеальне від матеріального, не протиставляє одне одному. "Результат будь-якого впливу на явище або предмет залежить не тільки від явища або тіла, що на нього впливає, а й від природи, від власних внутрішніх властивостей того предме­та або явища, на яке цей вплив справляється. Все у світі взаємозв'язано і взаємозумовлено . але це не означає, що все може бути однозначно виведе­но з причин, що діють як зовнішній поштовх відокремлено від внутрішніх властивостей і взаємозв'язку явищ". Вважаючи цю формулу серйозним ру­хом до правильного розуміння психічного, слід зауважити наявний у ній ухил до тлумачення психічного як чогось тільки внутрішнього, але як фор­мула перехідного значення вона посідатиме в історії психології одне з провідних місць.

Рубінштейн піддає гострій критиці механістичний матеріалізм, який віддає перевагу лише зовнішнім поштовхам як рушійній силі психічної діяльності. На противагу механіцистам різного ґатунку Рубінштейн пише: "Згідно з діалектико-матеріалістичним детермінізмом будь-яка дія є взаємодія, зовнішні причини діють через посередництво внутрішніх умов". Правда, ідея взаємодії може нагадувати читачеві відому теорію "взаємодії", дуалістичну за своїм характером. Залишається також не з'ясованим, як можлива ця взаємодія. Разом із цим Рубінштейн встановлює багатомірні форми взаємодії — починаючи від подразливості та завершуючи рефлек­торного діяльністю.

Принцип рефлекторної діяльності безумовно поширюється і на психічну діяльність. За Рубінштейном. це “означає, що психічні явища ви­никають не в результаті пасивної рецепції зовнішніх впливів, що механічно діють, а в результаті зумовленої цими впливами відображувальної діяльності мозку, яка слугує для здійснення взаємодії людини як суб'єкта зі світом. Залежність психічних явищ від зовнішніх впливів опосередко­вується відображувальною діяльністю мозку". Тут Рубінштейн узагальнює і продовжує фізіологічні концепції психічного І.М.Сеченова та І.П.Павлова. При цьому він поєднує їх з теорією діалектико-матеріалістичного відображення.

Різними способами Рубінштейн розробляє свою центральну думку про те, що пізнання здійснюється завдяки переломленню впливу об'єкта че­рез суб'єкт, через його діяльність — пізнання і дію, нерозривно пов'язані одне з одним. Образ речі слід розуміти як результат взаємодії суб'єкта з об'єктом. У зв'язку з цим Рубінштейн піддає критиці “причинну теорію сприймання" Р.Декарта, яка тлумачить зовнішні впливи як причину чуттєвого образу. Філософи і психологи агностичного спрямування звідси зробили висновок, що річ не може стати об'єктом, а тільки причиною. Ця критика Декарта прокладає шлях до більш радикальної постановки питання про психічне як мікрокосмос в аспекті діалектичного матеріалізму.

Рубінштейн весь час наполягає на необхідності подолання дуалізму об­разу й речі і насамперед — замкненості психічного у внутрішньому світі свідомості. Він піддає також критиці статичне відношення образу і речі, показує їхню діалектику, процес взаємного переходу. Цим самим учений заперечує будь-яке виведення ідеального за межі матеріального світу, його відособлення та дуалістичне протиставлення цьому світові.

Розкриваючи єдність внутрішнього і зовнішнього, висвітлюючи пи­тання про активність психічного, Рубінштейн безпосередньо підходить до пояснення проблеми місця і ролі психічних явищ у житті людей. Він пока­зує, що психічні явища виступають не тільки як зумовлені, але й як такі, що самі зумовлюють. Це означає, що певні умови життя людини визначають психічні явища, а ці, в свою чергу, зумовлюють поведінку людини, її діяльність. Відтак випливає найгостріше питання про участь психічного як ланки в загальній детермінації світових явищ.

Відомо, що переважна більшість радянських психологів, виходячи з по­ложення марксизму, що свідомість є відображенням буття, похідною від матеріального світу, відкидали думку про психічну ланку детермінації і при цьому ставились до психічного як до виключно суб'єктивного. Активність психічного, твердить Рубінштейн, розкривається, зокрема, через проблему детермінації. Він особливо підкреслює той факт, що психічне не є тільки внутрішнім, суб'єктивним, що воно за своїм походженням має рефлекторну природу, що включає в ланцюг психічної детермінації також ланки тілесних змін. Рубінштейн з упевненістю заявляє: "Не визнання, а заперечення, ігнорування ролі психічних явищ у детермінації поведінки людей веде до індетермінізму".