Сторінка
2
Сучасна політична еліта є внутрішньо диференційованою. Вона поділяється на правлячу еліту, яка здійснює державну владу, та опозиційну (контреліту). Призначенням першої є володіння владою та утримання її, дії ж контреліти спрямовано на те, щоб відібрати владу в панівної еліти. У політичному житті виділяють також відкриту еліту, що поповнюється з різних верств суспільства, і закриту, котра рекрутується тільки з власного середовища. Розрізняють також вищу еліту, яка приймає або безпосередньо впливає на прийняття загальнодержавних рішень, і середню еліту, яка складається з інтелектуалів, службовців, учених, менеджерів тощо. Складовою частиною політичної еліти є адміністративна, до якої належать службовці-управлінці.
У сучасній західній політології наявні два основні підходи до визначення політичної еліти та її ролі в суспільстві — функціональний і ціннісний. Прихильники функціонального підходу за головну ознаку політичної еліти беруть соціальний статус людини, її місце і роль у системі владних управлінських структур. Вони визначають еліту як меншість населення, котра приймає важливі рішення в суспільстві і керує більшістю (П. Шарон), або як меншість, котра здійснює найважливіші функції в суспільстві, має найбільшу вагу і вплив (С. Келер).
Прихильники ціннісного підходу визначальною ознакою політичної еліти вважають духовний аристократизм, заслуги, особисті переваги (культура, освіта, мораль, воля, фізичний стан) одних людей над іншими. Х. Ортега-і-Гассет елітою вважав тих, хто володіє найвищим почуттям відповідальності. Згідно із З. Фрейдом еліта — це позначена особливими якостями група, яка діє на людей подібно магніту. Отже, належність до політичної еліти в даному разі визначається культурно-психологічними особистими якостями людини, з якими вона народжується чи які в неї виховано [5].
Розробка елітарної теорії в українській політичній думці пов’язана з іменами Дмитра Донцова і В’ячеслава Липинського. Д. Донцов у своєму творі «Націоналізм» виділяє «ініціативну меншість» (еліту) і «пасивного чинника нації» (народ). Він зазначає, що «ініціативна меншість» повинна не тільки формулювати певну ідею, а й мобілізувати народ на її здійснення, застосовуючи «творче насильство» меншості над більшістю. На думку Д. Донцова, для досягнення могутності нації і створення національної державності політичній еліті дозволено застосовувати будь-які засоби.
Інший український дослідник цього питання В. Липинський зазначав, що процес постійного відновлення аристократії є характерною рисою історії різних часів і народів. Концепція національної аристократії В. Липинського виходить з того, що ні етнографічна маса людей як така, ні тип і характер, ні мова і окрема територія самі по собі автоматично не творять нації. Це робить активна серед цієї етнографічної маси група, що об’єднує всіх навколо політичних цінностей, на ґрунті чого формується нація.
Критеріями визначення національності стають: територія, загальний історичний досвід, соціальні інститути, типи еліт. Еліта і є носієм національної ідеї. Саме ця група керує всією нацією, стоячи на чолі її політичних організаційних установ, творить певні культурні, моральні, політичні й організаційні цінності, які потім привласнює собі вся нація, і завдяки яким нація живе і тримається.
Таку «провідну верству» В. Липинський назвав «національною аристократією», яка, на його думку, є носієм об’єднуючого принципу. Без матеріальної сили та морального авторитету немає і не може бути аристократії. А без національної аристократії, без сильних і авторитетних провідників не може бути нації. В. Липинський обґрунтував і необхідність постійного оновлення національної аристократії, оскільки для модернізації нації потрібні нові організатори. При цьому він уточнював, що вживає цей термін для «означення тієї групи найкращих у даний історичний момент серед нації людей, які найкращі серед неї тому, що власне вони в даний момент є організаторами, правителями і керманичами нації» [6].
Що стосується сучасної України, то осмислення проблем елітарності українського суспільства можна знайти в новітніх вітчизняних політологічних дослідженнях (В. Полохало, О. Гарань, Б. Кухта та ін.). У сучасній Україні, на думку В. Полохала, «за умов первісного нагромадження капіталу вузьким колом осіб, часто тісно пов’язаних із колами старої партійної номенклатури, образ «влади» у суспільній свідомості поєднується не зі словом «еліта», а зі словом «мафія». Отже, в Україні можна говорити не про еліту, а про так звану псевдоеліту — явище, притаманне тоталітарним і неототалітарним політичним системам» [7].
За таких умов у політичному житті країни все виразніше виявляється діяльність контреліти. Як показує політичний досвід, контреліта — це опозиційна щодо панівної еліти частина бюрократії, соціальна група, яка виборює право на входження в еліту або на створення нової еліти. Головною метою політичної діяльності контреліти є відібрати владу в панівної еліти. Відтак функціями контреліти стає критика владних структур, спротив здійсненню соціально-економічних перетворень та політичному оновленню су- спільства, вимога внесення коректив у систему політичної влади тощо.
Для контреліти в Україні на сучасному етапі в цілому характерні надзвичайна невиразність її інтересів та слабкість політичної волі. Найбільш конструктивна (нечисленна) її частина намагається діяти (без скільки-небудь значної підтримки населення) під гаслом обмеженої співпраці з правлячою елітою, переважно в законодавчих та дорадчих органах, не допускаючи в суспільній свідомості щонайменшого ототожнення себе з елітою, зосереджуючи свої зусилля на створенні впливових незалежних громадсько-політичних інституцій [8].
Завантажити реферат