Сторінка
8

Політичні еліти та політичне лідерство

Немає сумнівів, що з розвитком демократії значення депутатів усіх рівнів як виразників і захисників народних інтересів зростатиме. Мабуть, у перспективі особа народного депутата буде серед основних претендентів на роль громадсько-політичного лідера. А партії за умов багатопартійності зосередять зусилля на отриманні депутатських мандатів.

Будь-яке суспільство, обираючи або висуваючи свого лідера, ставить до нього необхідні, а іноді й досить суворі вимоги, які випливають із конкретної політичної ситуації. Під час переходу від посттоталітарного до демократичного устрою такими головними вимогами є: високий загальний культурний рівень, компетентність у політиці та управлінні, уміння організувати справу, мати різноманітну інформацію та вміти її належним чином оцінювати, могутня сила волі та високе почуття особистої відповідальності за стан справ у суспільстві.

Зараз в Україні об’єктивно склалися такі умови, коли можливі різноманітні шляхи розвитку інституту політичного лідерства. Одним із варіантів розвитку, у зв’язку з можливим поширенням у суспільстві екстремізму, можуть стати широкі антидемократичні заходи влади. Такі заходи можуть призвести до обмеження або, навіть, до заборони діяльності певних суспільно-політичних течій екстремістського спрямування та істотно обмежити діяльність лідерів цих течій. Іншим варіантом розвитку політичних подій може стати певне одержавлення неформальних організацій. За таких умов лідери цих угруповань переходять до лав державних чиновників і стають складовою частиною владних структур. Саме ці процеси в певній мірі сьогодні відбуваються в Україні. Найбільш бажаним є третій варіант розвитку подій, пов’язаний із широким розвитком демократичних процесів у суспільстві. Такий варіант створює необхідні умови для висунення на виборні керівні посади альтернативних кандидатів. У суспільстві поширюється ідейний та політичний плюралізм, який стає нормою політичного життя. В атмосфері демократії, гласності, відкритої полеміки та цивілізованої конкуренції новим лідерам відкриваються можливості боротьби за голоси виборців та прихід до влади.

Як свідчить світовий досвід, індивідуальне політичне лідерство цілком відповідає вимогам демократії. Більше того, у сьогоднішньому світі роль інституту індивідуального політичного лідерства зростає. Ці процеси характерні і для України. Форму­вання інституту політичного лідерства тут має свої особливості, які виявляються в тому, що руйнування тоталітарної системи відбувається паралельно з національним відродженням та становленням демократичної республіки. Визначальною рисою, яка ускладнює розвиток демократичних процесів у нашій державі, є поліетнічна і поліконфесійна структура населення, серйозні регіональні відмінності в його соціальній структурі та в політичних уподобаннях. Політичні партії в Україні ще не стали серйозною силою, здатною впливати на виборців.

Як свідчить суспільна практика, потреба в авторитетному лідері особливо зростає за складних ситуацій життєдіяльності су­спільства. Можливості суспільства щодо розв’язання складних суспільних проблем багато в чому залежать від наявності загальновизнаного лідера, який би не тільки запропонував стратегію виходу з кризи, а й зумів консолідувати суспільство на її виконання. Просто «призначити» такого лідера не можна, він виникає на перетині потреб та сподівань народних мас, а в демократичних суспільствах обирається населенням на виборах. Такими загальновизнаними, загальнонаціональними лідерами, що очолили вихід суспільства з кризи, у недалекому минулому були Ф. Рузвельт, У. Черчілль, Де Голль, а в наш час — Л. Валенса, В. Гавел.

Після проголошення незалежності нашої держави в 1991 р. таким загальновизнаним лідером став, безумовно, Л. М. Кравчук. Висунута ним програма (добробут, демократія, державність, духовність і т. п.) цілком відповідала тогочасним сподіванням народу. На превеликий жаль, реальна діяльність влади і національних лідерів не виправдала цих надій. У центр своєї діяльності всі владні структури поставили завдання розбудови держави — створення армії, митниці, впровадження національної валюти, інтенсивного переходу на державну мову тощо, відсунувши на другий план вирішення тих економічних проблем, які населення вважало першочерговими. А тому зовсім не є випадковим, що вже після року свого президентства Л. Кравчук вимушений був визнати, що він «недооцінив значущість економічних проблем».

Поглиблення економічної, соціальної та політичної кризи в суспільстві призвело до того, що рейтинг Кравчука та інших тогочасних лідерів став різко падати. Уже в жовтні 1993 р. за даними загальнонаціонального опитування, що були проведені центром «Демократичні ініціативи» за участю Інституту соціології НАН України та центру Соціс-Геллап, тільки шість процентів опитаних мали надії на те, що президент України зможе вивести країну з кризового стану і тільки 24% висловили йому довіру (проти 55% тих, хто йому не довіряв). Слід зазначити, що рівень довіри до інших гілок влади — Верховної Ради, Кабінету міністрів — упав ще нижче [19].

Як можна охарактеризувати ситуацію, що склалася нині в Україні? На думку рядових громадян і багатьох спеціалістів, у нашій країні поглиблюється криза в усіх сферах життя, яка загрожує крахом держави. За таких надзвичайно екстремальних умов у суспільстві різко зростає тяжіння до «сильних» лідерів, навіть до «сильної руки». На думку населення, кілька сильних керівників можуть зробити для нашої країни більше, ніж закони й дискусії. З цією думкою погодилась більшість — 58% опитуваних, нез­годні з нею тільки 16% і ще 27% своєї позиції не визначили [20].

Розвиток політичних подій у державі, коли, з одного боку, в суспільстві є велика потреба в сильних лідерах, а з іншого — їх немає, може призвести до непередбачених наслідків. Чи зможуть у цій ситуації демократичні сили України об’єднатися на засаді загальнонаціональних інтересів, мобілізувавши для цього переважну більшість населення? Чи зможуть ці демократичні сили розробити зрозумілу й прийнятну для суспільства програму виходу з кризи та виділити зі свого середовища достойних загальновизнаних лідерів? Від вирішення цієї проблеми багато в чому залежатиме розвиток України як суверенної держави.

Розвиток подій показує, що таку місію повинен зараз виконати Президент України Л. Д. Кучма, всенародно обраний на цю посаду в липні 1994 р. та вдруге переобраний у листопаді 1999 р. Для цього Президент повинен діяти як представник не окремої верстви населення чи політичної течії, але як довірена особа всього народу. Одна з найважливіших функцій Президента і ство­рюваних при ньому органів полягає в консолідації політичних течій і суспільних рухів; демократизм президентської влади передбачає діалог і співробітництво з представниками різних напрямків суспільної думки, їх участь у розробці тих чи інших президентських ініціатив і програм. Що стосується внутрішньої політики, то це, у першу чергу, розробка й реалізація нових конкретних рішучих заходів щодо радикалізації економічної реформи, всебічне сприяння становленню оновленої структури виконавчої влади, забезпечення стабільного суспільного порядку, безпеки громадян і держави, посилення боротьби з кримінальною злочин­ністю, посилення контролю за виконанням прийнятих законів тощо.

Перейти на сторінку номер:
 1  2  3  4  5  6  7  8  9 


Інші реферати на тему «Політологія»: