Сторінка
2
Липинський чітко розмежовує територіальний і політичний патріотизм від екстериторіального і віросповідного шовінізму. На його думку, бути патріотом України означає докладати всіх зусиль для створення оптимальних умов для людського, державного і політичного співжиття людей, що живуть на нашій землі, щоб було честю носити ім'я Українця, а «не мріяти про витоплення в Дніпрі більшості своїх же власних земляків» чи практикувати псевдонаціоналістичну «моду лавочників» із запозиченим від нащадків хазар гаслом «свій до свого по своє» [5, с. 77]. Саме такий «націоналізм» в сучасних умовах є прикриттям для фактичної бездуховності і безрелігійності, а то й політичної деструктивності. Серед характерних рис, властивих «екстериторіальному шовінізму», Липинський називає «політичне руїнництво, зрадництво, хитрість, безвольність, отаманію, самозакоханість, кар'єризм, здеклясованість» [5, с. 78]. З елементів, наділених такою і схожою соціально-психологічною характеристикою, складається базис для поширення новочасного, постмодерного хамства, яке «не розуміє і повік не зрозуміє… що таке вірність і шляхетність — в будові нової Держави, в творенню Української Влади», що «Україна — це щось таке, що я маю шанувати, любити і слухати, а не щось, чим я можу бити, скидати і себе вивищувати? Щось спільного всім на цій землі, а не власність монопольна моя і моєї банди?» [5, с. 73]. Саме з цього політичного і морального (чи краще сказати — аморального) смітника Глобальний предиктор змушує нас обирати керманичів держави десь між «братвою» і постколгоспними селюками. На його замовлення Rand Corporation розробила доктрину «керованого хаосу», сутність якої полягає у формуванні через проведення «екзистенціальних революцій» зон «керованої нестабільності». Провідною ідеєю є апологія моменту «прямої дії» вільно тоталізованої революційної групи. Охоплена усвідомленням небезпеки і через брак часу позбавлена розсудливої аналітики поточної ситуації, не розмірковуючи про можливі майбутні наслідки, група «тоталізується» навколо стихійно висунутих вождів і намагається досягнути чогось об'єктивно неможливого. Внаслідок цього виникає стан «політично оформленої оргії, колективно впорядкованого екстазу». Соціальна несправедливість, злидні, насильство проголошуються доброчесними явищами, тому що вони спричиняють кризу і породжують революційну боротьбу. «Акт прямої дії» перетворює гасла і програми боротьби на театралізовані атрибути, на своєрідний різновид карнавальної символіки. Періодичне проведення таких «кольорових революцій» дає змогу утримувати ту чи іншу країну в стані, коли правлячі еліти повністю чи частково втрачають контроль над ситуацію і змушені звертатися до міжнародного посередництва за допомогою і підтримкою. У творах Липинського знаходимо приклад схожого звертання галичан, «які їздять до Варшави просити помочі проти місцевих галицьких «Поляків» [5, с. 77].
Розробники з Rand Corporation радять призначати на основні посади некомпетентних осіб, одночасно звільняючи професіоналів, особливо у керівництві силовими структурами. Пропонується також прищеплювати і культивувати в такій «еліті» жадобу до влади як до засобу облаштування власного благополуччя. Комплекс цих заходів, як зазначає професор М. Сенченко, посилює залежність «еліти» від Глобального предиктора, усуваючи її від концептуальної влади [13, с. 16–17]. Порожні знаки політичної суверенності за умов рабської економічної та ідеологічної залежності від Заходу — це скляне намисто, якими щедро обвиті шиї тубільних князьків — лише позірність свободи, ліберальний морок, прострочений просвітницький напій, яким пригощають нас ті, хто давно вже таємно перейшов на зовсім інші рейки. Глобальна автократія намагається побудувати «натовпно-елітарне світове місто», в якому немає місця ані для народів, ані для національних культур. Маса доби постмодернізму визнає натуралізм, що у соціальних і статевих питаннях безпосередньо кореспондується до первісних інстинктів. Знову під машкарою особистої конкурентної боротьби і спортивних змагань оживає призабуте гасло «хліба і видовищ!». Молодь привчають «жити тут і тепер», що є запереченням принципу надії. Молоді люди почувають себе здебільшого катастрофічно, солодкувато-гірко і відособлено, якщо вдається відвернути найгірше. Експорт секуляризованого гуманізму в моральному сенсі призводить до самотності, відчуження, самобовванства, і врешті втрати сенсу життя. Його парадоксальна вимога і гасло: «Залиште мене в спокої і не кидайте мене одного».
Постмодерна генерація живе від одного дня до іншого, від канікул до канікул, від проблеми до проблеми, від оргазму до оргазму, в приватних потрясіннях і короткочасних історіях, поривчасто, відпружено. Пошуки виходу з цього стану відбуваються або через втечу від духовно спорожненого внутрішнього життя, внутрішньої порожнечі у життя зовнішнє, громадське, за допомогою обрання раціонально-зовнішнього або через обрання ірраціонально-внутрішнього — алкоголю, наркотиків у поєднанні з різноманітними сексуальними девіаціями та пер-версіями. Інакше кажучи — одурманення як свідомий вибір несвідомого.
Постмодернізм пропонує вихід з «репресивної» моралі і культури у наслідуванні стилю танцюючого Діоніса. Діонісійному напряму в середовищі постмодерністів специфічного тлумачення надав М. Маффесолі, який представляє Діоніса не в ніцшеанському дусі надлюдини прометеївського ґатунку, а швидше божком охоплених фізіологічним сп'янінням істот, які втратили власну ідентичність, чи богом театру абсурду, що поєднує в собі почуття драми життя із втечею в екзистенційний горизонт хаосу з гарячковим хапанням за скороминущу мить. Перетворений на бездумного пасивного споживача сучасник залишається з відчуттям пересичення маніфестацією зла в аксіологічній порожнечі. Групова спільнота для нього ближча ніж сімейний затишок.
Завантажити реферат