Сторінка
7

Формування ліберальних ідей у політологічній спадщині М.П. Драгоманова

Простежуючи розвиток державного, публічного права, Дра­гоманов приходив до висновку про неминучість перемоги принципів вільної держави для вільної людини і вважав, що тільки ті політичні та соціальні спільноти мають шанс на майбутнє, які здатні здійсню­вати перетворення, що відповідають цій магістральній тенденції ро­зширення змісту та сфери дії свободи.Цю тенденцію Драгоманов розглядав як провідну, але не єдину, що визначала складну карти­ну європейської політичної історії.

Навряд чи правильно буде оцінювати драгомановське "ро­зширене" до рівня соціальних вимог тлумачення прав і свобод тим, що він. "виступаючи за політичні права і свободи, явно пере­більшував соціально-політичне значення цього правового інсти­туту. [35,98]. Поруч зі щирим прагненням пов'язати соціальне і національне питання в єдиному контексті політичних перетворень, Драгоманов вдало ви­користовував соціальну мотивацію до боротьби за права людини і громадянина, за досягнення політичної свободи і під оглядом на результативність, дійову силу такої соціальної мотивації.

Зауважимо, що Драгоманов аналізував перспективи політично - правового статусу України в умовах її бездержавності, розділу нації між імперіями. Тому про­відним мотивом його звернень до перспектив державно-правового етапу нації було заперечення існуючих реалій, імпульс боротьби про­ти них. Це накладало особливий відбиток на його теоретичні на­креслення.

Отже, наголошення Драгомановим на першочерговій необхід­ності завоювання політичної свободи у всіх його накресленнях по­літичної програми для українського і всеросійського рухів було не випадковим. По-перше, він розглядав боротьбу за політичну сво­боду як засіб консолідації широкого спектру політичних сил у про­тистоянні з царським режимом, з абсолютизмом та імперською по­літикою Російської імперії, програмовим гаслом у дальшій демократизації політичного ладу Австро-Угорщини. По-друге, на його думку, здобуття політичної свободи - найголовніша умова успішного національного відродження українців. По-третє, здобут­тя прав людини і громадянина у максимально можливому їх обсязі відкривало дорогу національному, соціальному та політичному поступу українського народу серед інших демократичних і вільних націй Європи.

Важлива складова драгомановської теоретичної спадщини-спроба розглянути перспективу української нації не через бороть­бу за національну державність, а через створення умов для розбу­дови громадянського суспільства. Ця спроба перенести питання про суверенність нації у площину забезпечення суверенності індивіда, члена національного колективу, засвідчує як творчу сміливість Драгоманова, так і те, що його концепція політичної свободи все ж таки була не стільки "панацеєю" для національного руху, скільки паліативним вирішенням завдань українського народу.Проте вва­жаємо,», і в такому вигляді завдання першочергового завоювання політичної свободи відповідало і потребам, і справжнім можливос­тям української нації в контексті політичної ситуації в Східній Єв­ропі наприкінці XIX ст [39,428].

Серед засад, на яких Драгоманов основував свої політичні на­креслення, особливе місце займає принцип народного суверенітету, якому він давав власне тлумачення. Викристалізуване в полеміці з російськими революціонерами, передовсім "народовольцями", це тлумачення цікаве не тільки як продукт та знаряддя ідеологічної дискусії. Воно характеризує політичні погляди вченого і громадсь­кого діяча загалом. Він категорично не поділяв концепцій "наро­дної волі", "народного самодержавства", "диктатури більшості" і переконливо доводив негативні наслідки їх втілення у політичну практику. Дослідник відзначав, що стару ідею народного самодер­жавства спіткала доля інших самодержавств, духовних і світських, і замінилась ідеєю вільної держави, що керується громадянами при загальному контролі і загальній участі у напряму суспільних справ, з гарантіями свободи осіб і груп, і навіть політичної меншості, - не кажучи вже про розподіл справ на місцеві і державні, з яких кожну вирішують відповідні кола населення [10,104].

Отже, на відміну від класичних західноєвропейських концеп­цій народного суверенітету, зокрема Ж.Ж. Руссо, Драгоманов на­голошував на диференційованості складових елементів сувереніте­ту, намагався дати його визначення через ступінь забезпеченості демократичного процесу в державі, виходячи навіть за межі тради­ційної для політичної думки дихотомії "пряма – представницька демократія". Він намагався доповнити ці дві концепції уявленнями про збалансовану, ефективну систему управління державою, або, як він називав це, системою державного самоврядування. Головну увагу вчений приділяв контролю над державними органами влади з боку суспільних інститутів, головно через реалізацію принципу народного самоврядування. Драгоманов надавав перевагу такій системі влади, у якій державні чинники обмежувались би і контро­лювались інституціями громадянського суспільства, а всі складові політичної системи разом - висловлювали би і втілювали інтереси, волю не тільки нації взагалі, але й громадян як справжніх носіїв суверенітету держави[5,6].