Сторінка
4

Чорноморські вектори у геополітичних концепціях України і Росії

Першу власне геополітичну за характером концепцію чорноморської орієнтації України запропонував М. Грушевський. Навесні 1918 року він писав, що саме на узбережжі Чорного моря містяться справжні економічні і політичні інтереси України, а українці мають з народами Причорномор’я щільний історичний зв’язок, яким не слід нехтувати. „Коли народність наша, дух нашого народу тягне нас на захід, край завертає нашу енергію, нашу працю на схід і полудне, в сферу нашого моря, нашого комунікаційного центру, до котрого ведуть нас наші ріки і повинні б повестисі всі наші дороги, коли б вони будувалися нами, в орієнтуванню нашими інтересами, а не мали своєю метою – навпаки – боротися з природною орієнтацією нашого економічного й культурного життя” [16, с. 23].

Цю думку розвивав учень М. Грушевського С. Рудницький: „Спрямованість рік . у сукупності з фактом, що Чорне море, ця єдина добра границя України, примушує із природою необхідністю нашу батьківщину шукати головну політико-географічну опору на чорноморському узбережжі: польська і московська небезпека вимагатимуть від України, щоб вона свій політичний центр тяжиння перенесла на Чорне море, оперлася постійно і сильно на його узбережжі і шукала зв’язки і союзи з могутніми державами, які панують і мають інтереси в Передній Азії” [17, с. 138].

Після повернення з еміграції в Радянську Україну М. Грушевський знов порушує питання про величезне значення для республіки південних земель, про єдність України Центральної і Південної, України і Новоросії. „Донедавна, та можна сказати, що ще й нині ще, „Новоросія” і „Україна” мисляться як поняття окремі, диспаратні, не зв’язані органічно. Процес освоєння Полудневої України слов’янською в нинішнім вигляді українською людністю, що тягнувся протягом тисячоліть – донині ще не закінчився. Завдання істориків . – вивчити зовнішню історію сеї української експансії на Полудне, висвітлити впливи сього колонізаційного походу на місцеві відносини в Степу і на Побережу, і навпаки – вияснити, які наслідки ся полуднева українська експансія і зміни в ній – припливи на полуденнє української людності і відпливи назад до лісостепу і лісової зони, вносила до українського життя в його колонізації запіллю, в лісостепі і в лісовій зоні” [5, с. 58].

Подальший розвиток та, вочевидь, своєрідну кульмінацію чорноморський вектор української геополітики отримав у працях Ю. Липи. Взагалі він присвятив морській стихії чимало поетичних рядків. „Море, - писав, зокрема, він, – це був простір без видимих границь і без видимих перепон, нераз лагідний і відкритий для всіх, навіть найслабіших, а проте небезпечний. Під ногами людини тут була завжди прірва і знищення. Плюскіт хвиль нагадував про смерть. І відразу, і зрозуміло, і просто смерть розкривалась перед тим, хто не знав хоч би про те, як посуватись цією блискучою, живою долонею стихій. Від небезпеки можна було вислизнути владним умінням, надлюдським зусиллям, - і потім всесильна радість опановувала людину, - чесна була і боротьба, і перемога. Перемога тут завжди була заслужена: людина в обличчі стихії ставала також стихією, - і відважна, і мовчазлива, і підзорлива, й відкрита, і передбачлива, й напастлива, і покорена найбільшій дисципліні, й вільна . Була між Богом і морем” [18, с. 387].

Ю. Липа розглядає Чорне море як вузол усіх рік України. „Річки — ці найзручніші магістралі давніх часів грали важливу роль у формуванні національних спільнот; річкова мережа формує єдність території, її торгівлі, влади, звичаїв, нарешті – мови і релігії . Річкова система українських шляхів закінчується гирлами річок . Чорне море органічно пов’язано з українськими ріками виявленням і матеріальних, і духовних тенденцій української території” [6, с. 57 – 58].

Отже, Ю. Липа говорить про циркумпонтійську організацію геополітичного простору України. Чорне море і Кримський півострів – це не лише „точка опертя” й „комунікаційний центр” незалежної української держави, своєрідна сцена, за діями на якій спостерігає весь український народ. Якщо для Київської Русі і Хмельниччини, як перших спроб державотворення України, чорноморська орієнтація зовнішньої політики не була головною, то у 1917 – 1920 роках Українська держава робить практичні кроки щодо її реалізації. Згадаємо тут українізацію Імператорського Чорноморського флоту, мирні переговори Києва й Криму, претензії на Кубань як „заморську територію України”. Ані уряд М. Грушевського, ані гетьманат П. Скоропадського, ані Директорія С. Петлюри не відмовлялися від прав на Північне Причорномор’я і Крим. Всі вони демонстрували своє прихильне ставлення до циркумпонтійської доктрини. Понад те, С. Рудницький, як і Ю. Липа, вбачає у втраті Україною Криму „винесення смертного вироку” українській незалежності [19, с. 294].

На думку Ю. Липи, чорноморський вектор української зовнішньої політики має проявитися у консолідуючий функції українського народу. Цей автор, як і Л. Биковський, пише про цілісність Чорноморського геополітичного простору, що „має власний геополітичний зміст, власну етнічну спільність і власні . торгові, культурні і державні традиції, що зробило однорідною психіку чорноморського населення. Проблема у тому, щоб у цій геополітичній і культурній спільності у сучасній течії міжнародних стосунків знайти волю для єдності і динаміки”. Навколо Чорного моря повинна з’явитися політична сила, яка б виказала ініціативу „виявити волю цілого Простору до власного буття як політичної спільноти” і взяла б на себе історичну відповідальність за цей крок. „Хто ж у першу чергу предназначений самим Провідінням і історією задля перетворення цієї волі в життя, хто може бути носієм Чорноморської доктрини? Україна, воля її народа і маса її края” [Цит. за: 20, с. 6].

Російський та українські вектори геополітичних концепцій кінця ХІХ – першої чверті ХХ століття

Отже, чорноморський вектор у геополітичних міркуваннях ідеологів української революції 1920-х років спрямований на Таврію, Крим, Кубань та інші землі, населені українцями. У будь-якому випадку, українські геополітичні інтереси не такі масштабні, як російські, і уявлялися не на південному, а на північному узбережжі Чорного моря. Прагнення ж об’єднати навколо України інші народи Причорномор’я пояснюється не стільки економічним, дипломатичним, військовим потенціалом, скільки зрозумілим бажанням знайти місце молодої держави поза межами Російської імперії, створити новий світовий порядок, де б Україна відігравала впливовішу роль.