Сторінка
2
Інакше кажучи, кожний народ має певні географічні обмеження. Навіть у випадку експансії етносу на нові землі і створенні багатонаціональних імперій специфіка господарства і спосіб життя не дозволяє далеко відриватися від початкової природної зони. Римська імперія, наприклад, незважаючи на величезну територію, не змогла підкорити землі, де не ріс виноград. Київська Русь, почавшись з середньої Наддніпрянщини, поширилася в межах річкових систем Східноєвропейської рівнини. Московська держава зародилась у лісових масивах межиріччя Волги та Оки, потім перетворилася на Російську імперію, яка відносно легко опанувала величезну лісову смугу від Балтики до Тихого океану, навіть перекинулася на Аляску, але зупинилася на Півдні перед низкою високих гір. Цей природний рубіж Росії так і не вдалося подолати. Отже, категорія місцерозвитку вказує на той ареал культур-цивілізації, у якому найорганічніше відбувається історична еволюція відповідного народу.
У цьому плані узбережжя Чорного моря завжди було прикордонною смугою кількох місць розвитку. Величезна геологічна западина, що утворилася внаслідок зсувів земної кори та багатовікового руху первинних материкових плит, заповнена водами Середземного, Чорного, Каспійського та Аральського морів, глибоко проникає всередину Євразії. Із заходу, півдня і сходу Чорне море оточують гірські масиви Балкан, Малої Азії, Кавказу; лише з півночі до нього безпосередньо прилягає степ. Саме родючі чорноземи Причорномор’я, близькі за багатьма показниками до власного місцерозвитку слов’ян-землеробів, стали об’єктом їх поступового господарського освоєння. Природними шляхами, що сприяли рухові східних слов’ян на південь, були Дунай, Дністер, Південний Буг, Дніпро, Дон. Важливо підкреслити, що за Чорним морем для стародавніх русичів лежала свята земля – Царгород, звідки в Русь прийшло християнство.
„Немає на Земній кулі місця, - зазначав М.Данилевський, - яке може порівнятися центральністю свого місцеположення з Константинополем. Немає на Землі іншого такого перехрестя всесвітніх шляхів . Цим світовим географічним перевагам відповідають і місцеві топографічні зручності. Босфор, глибока і широка річка солоної води в 35 верст завдовжки, з багатьма . бухтами, є великою безпечною гаванню для суден, що служать зовнішній світовій торгівлі .” [3, с. 310 - 311]. Починаючи з XV століття, Константинополь опиняється під владою турків-османів. Експансія агресивних азіатів наштовхнулася на Чорне море як на природну перепону на її шляху на Північ. Охопивши морське узбережжя з трьох боків, ісламська цивілізація змогла перебратися на північний берег і тут – у дещо послабленому вигляді – змушена була протистояти народам східноєвропейської цивілізації, використовуючи допомогу місцевих кочовиків. Кримський півострів, природа якого ніби в мініатюрі повторювала рельєф регіону (степова північ, гірський південь), через свою ізольованість від материка став форпостом ісламу по той бік моря від Туреччини.
Протоки Босфор і Дарданелли, котрі опинилися в руках мусульман, „закоркували” вихід до Середземноморських країн Європи. „Не дивно, що таке місто, як Константинополь, привертає увагу всіх політиків, що питання, хто буде ним володіти . турбує всіх мислителів, які не лишаються байдужими до великих інтересів сучасної історії; отже, окреме Константинопольське питання важить, принаймні, стільки ж на терезах сучасної політики, як і все інше цілісне Східне питання” [3, с. 313 - 314]. Отже, обидві цивілізації мали історичні підстави володіти Чорним морем. Міжцивілізаційна боротьба з перемінним успіхом тривала кілька століть, перетворюючи регіон на театр бойових дій. У російській історіографії чорноморський вектор зовнішньої політики отримав назву „східного питання”.
Одним з перших намагався обґрунтувати сутність східного питання російський історик С. Соловйов. Він тлумачить конфлікти росіян і турків на Чорному морі як часткові випадки ширшого протистояння між Європою та Азією взагалі. Важливо підкреслити, що його міркування мали характер саме геополітичний, оскільки він ототожнював Європу з життєдайним впливом моря, а Азію – з впливом степу, що омертвлює. Тобто зустрічаємося із згаданою вище суперечністю таласократії і телурократії, які в алегоричній мові ХІХ століття отримали назву Ормузда і Арімана. Боротьба між ними, за С. Соловйовим, складає найістотніший зміст історії.
У своїх „Петровських читаннях” С. Соловйов зазначає, що поява на Чорному морі перших російських кораблів стала тим сигналом, який зумовив поворот зовнішньої політики західноєвропейських країн від допомоги християнській Росії в її боротьбі з Османською імперією до підтримки останньої. „ .Доти європейські держави, боячись турків, постійно і старанно запрошували російських царів до війни з ними, причому вказували на тісний зв’язок Росії з християнським народонаселенням Туреччини за єдністю не тільки віри, але й сповідання, вказували на обов’язок Росії відновити східну грецьку імперію на руїнах турецької. Але тепер, коли Росія виконала нарешті вимоги, увійшла до європейського союзу проти турків, коли турки з усіх боків зазнавали поразки, виявили свою слабкість, і коли Росія знайшла дивну силу ., коли Росія виявилася готовою виконати цю накреслену їй в Європі програму, Європа з обуренням і жахом відвернулася від цієї програми і накреслила для себе іншу – підтримувати всіма засобами Туреччину проти Росії” [2].
Розвиток міркувань про „східне питання” знаходимо у М. Данилевського у його праці „Росія і Європа”. Критикуючи С. Соловйова за надто „широке” тлумачення суб’єктів східного питання, він уточнює, що йдеться не про протиріччя у площині „Азія – Європа”, а про боротьбу кількох культурно-історичних типів. Як відомо, М. Данилевський був прибічником цивілізаційного підходу до аналізу історичного процесу. Він вважав, що людство складають різноманітні культурно-історичні типи: єгипетський, китайський, індійський, романо-германський, слов’янський та інші. Наведений С. Соловйовим „випадок неправильно узагальнений, - пише він, - веде до поняття про уявну боротьбу між Європою і Азією – замість дійсної боротьби, що відбувалася між типами еллінським та іранським, римським і давньосемітським, римським і еллінським, римським і німецьким, нарешті, романо-германським і слов’янським. Ця остання боротьба і складає те, що відоме під ім’ям „Східного питання”, яке, у свою чергу, є продовженням давньосхідного питання, що полягало в боротьбі римського типу з грецьким” [3, с. 258].
Завантажити реферат