Сторінка
1

Шумпетерівська теорія демократії і посткомунізм

Суспільна наука неможлива без Традиції. Блискучі діалектичні формули марксизму; великі та універсальні методологічні рецепти Е. Дюркгейма та його досконалі й вичерпні емпіричні розвідки; нарешті, надпотужний пізнавально-формалістичний потенціал веберіанства – все це становить неоціненний скарб сучасної соціальної науки і політології зокрема.

Нині ми переживаємо (вочевидь, обумовлений глобалізаційною уніфікацією) час зникнення інтелектуальних фігур і традицій світового масштабу, своєрідних „вчителів людства”. Причому, процес особистісного усереднення охопив усі сфери суспільного життя. Прогресуючий технологічно-інноваційний розвиток позбавляє людину індивідуальності, потреби в мисленнєвій діяльності, генія передбачення, волі до боротьби (економічної, фізичної, політичної). Втративши якості, що визначають її як особистість, інформаційно багата, але суспільно усереднена істота (середньостатистичний громадянин без будь-якої моралі і відповідальності) втрачає, зрештою, спроможність до саморозвитку. „Нація, в якій життєво найважливіші, найпомітніші, найвизначніші типи зникають з морального обрію людей” втрачає й підвалини основних громадянських свобод, громадянського суспільства [1]. Те, що колись було історичним привілеєм Традиції і Героя, нині стає однією з професій, руйнуючи верству, спроможну здійснювати соціальне управління. Така історична ситуація зумовлює потребу звернення до теоретичної спадщини соціальних мислителів рівня Й. Шумпетера - звернення особливо унагальнене глибоко і тверезо консервативними переконаннями великого соціолога та економіста. Повернення „великих імен” є частиною процесу Регуманізації (Другого Ренесансу) і Консервативної революції.

Чотири основні характеристики шумпетерівського стилю мислення приваблюють найбільше: теоретизм, скептицизм, історицизм та еволюціонізм. За умови оптимального поєднання, ці риси компонують образ європейського інтелектуала світового масштабу. Більше того, вони формують „дух Європи”, якому однаково притаманні і догматичний раціоналізм, і емпіріцистський скепсис - метафізика і наука. Власне, цього духу потребує нинішній світ, захоплений і розірваний різними фундаменталізмами, міфи про самобутність яких витворені самими ж європейцями, вірніше – їх саморуйнівною схильністю до всього екстравагантного. На цьому наголошував і колишній голова Комісії Європейського Союзу Р. Проді, на думку якого „пошуки спільноєвропейської „душі” постають дедалі виразніше як важлива проблема майбутнього нашого континенту” [2]. Й. Шумпетер є справді великим європейцем - філософом та іронічним скептиком, позбавленим будь-якої екстравагантної „цивілізаційної привабливості”, таким, що належить Європі, а отже й світу - світу поміркованому й тверезомислячому, а не тому, що готовий знищити всіх інших в ім’я власних релігійних ідеалів.

Шумпетерівська теорія демократії має два визначальні засновки - раціонально-теоретичний та політико-історицистський. Демократичний устрій Й. Шумпетер визначає як інституційну систему для прийняття політичних рішень з метою забезпечення стійкого розвитку шляхом обрання окремих індивідів - представників волі народу [3]. Таким чином, маємо реалістське визначення демократії, яке, на думку самого теоретика, є ефективним критерієм відрізнення демократичних урядів від недемократичних, відображає специфіку функціонування владного механізму, враховує факт соціальної конкуренції за політичну владу, пояснює зв’язок між демократією та правами і свободою особи [4]. Водночас Й. Шумпетер наголошує на суто історико-конкретних обставинах запровадження демократії, відзначаючи, що вона не є універсальним суспільним ладом.

Синтез цих двох шумпетерівських засновків демократії дає можливість великому суспільствознавцеві сформулювати чотири висновки-передумови встановлення демократичного устрою. Першою умовою „успішного застосування демократичної форми правління” Й. Шумпетер вважає необхідність „людського матеріалу високої якості”, сукупності не просто високоморальних особистостей, але й таких, що здатні до політичної діяльності. Вирішальною характеристикою такого матеріалу є „наявність соціальної верстви, теж наслідку суворого відбору, з природним потягом до політики”.

Друга умова полягає в тому, „що сфера ефективної дії політичного рішення не повинна бути надто широка”. Ширина ж сфери визначається сукупністю факторів, а саме: кількістю та якістю питань, котрі уряд спроможний розв’язати, без шкоди для ефективності прийнятих рішень; здібностями і вміннями урядовців і типом політичного механізму; нарешті – характером громадської думки.

Третьою умовою є наявність добре вишколеної бюрократії з „репутацією, традиціями, сильним почуттям обов’язку та не менш сильним esprit de corp”. Йдеться про виховане в кращих традиціях соціального управління чиновництво - незалежне та впливове. Слід зауважити, що виконання цієї умови залежить, або, принаймні, тісно взаємопов’язане з першою - людським матеріалом високої якості. „…бюрократія не є перепоною для демократії, а неминучим додатком до неї. Бюрократія є також неминучим додатком до сучасного економічного розвитку”, - відзначає Й. Шумпетер [5].

Погляди Й. Шумпетера на роль і функцію бюрократії в демократичному суспільстві корелюють з поглядами ще одного геніального європейського мислителя й соціолога - М. Вебера, котрий вирізнив статусні ознаки бюрократа: служба як перше і єдине заняття, високий соціальний статус та захищеність, зорієнтованість на просування бюрократичною ієрархією [6]. Прикладом такої добре вишколеної бюрократії може слугувати, передусім, європейська бюрократія - „продукт тривалого розвитку, починаючи від ministerials, що слугували середньовічним магнатам, аж поки сформувався потужний механізм, який ми бачимо сьогодні”. Ці твердження вченого аж ніяк не втратили актуальності й нині. Адже „Єдина Європа”, яка об’єднала колись ворогуючі держави, з різною ідеологією, політичними поглядами, соціальними структурами - це витвір переважно європейської бюрократії. Попри всі скептичні погляди та критику Євросоюзу (надто після його розширення) з позицій забюрократизованості та „дефіциту демократії”, європейська бюрократія знову підтвердила свою гнучкість, ефективність і готовність до інституційних змін. „Розширений Європейський Союз має подбати про свої інституції, здатні забезпечити його функціонування”, - стверджує Р. Проді [7].