Сторінка
2
У перші роки земельна реформа та приватизація земель як її невід'ємна частина мали яскраво виражений сільськогосподарський характер. Проведення земельної реформи у сфері аграрного виробництва було зумовлено необхідністю передачі землі у власність тим, хто на ній працює.
Відповідно до законодавства України приватизація сільськогосподарських земель, призначених для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, здійснювалася двома основними шляхами. По-перше, держава започаткувала передачу сільськогосподарських угідь із земель запасу та земель резервного фонду громадянам у приватну власність для ведення селянського (фермерського) господарства. Подруге, вона ініціювала здійснення комплексу заходів щодо надання членам сільськогосподарських підприємств статусу власників земель, які перебували у користуванні цих підприємств.
Приватизація сільськогосподарських земель, що перебували у користуванні сільськогосподарських підприємств, виявилася найбільш складною і тривалою і пройшла кілька етапів. В основу приватизації таких земель було покладено ідею організації сільського господарства на основі поєднання переваг високотоварного сільськогосподарського виробництва з перевагами, що випливають з надання селянинові статусу власника землі.
ЗК України є загальногалузевим кодифікованим актом, що становить основу чинного земельного законодавства, яке його розвиває і доповнює. Тому забезпечення вичерпного регулювання земельних відносин, які виникають на практиці, не є метою ЗК. Значне місце в ньому посідають відсильні норми, хоч більшість норм, що містяться в ньому, є нормами прямої дії.
Головна особливість ЗК полягає в тому, що він є основою системи „супідрядності” норм усіх природноресурсових галузей права, в якій повинні бути виключені суперечності між однаковими за юридичною силою нормативними актами, а кожен вищий елемент мати вищу юридичну силу. Таким чином, Земельний кодекс — це базовий (стрижневий) акт, підґрунтя усієї системи земельно-правових норм.
ЗК складається з десяти розділів, які включають 212 статей. Це комплексний нормативно-правовий акт, що охоплює широке коло норм, які закріплюють основні положення, пов’язані з режимом Л$ використання і охорони земель, складом і цільовим призначенням останніх, правами й обов’язками власників землі і землекористувачів. Він регламентує питання набуття і реалізації прав на землю, гарантії цих прав, визначає компетенцію органів управління і контролю у галузі використання і охорони земель, відповідальність за порушення земельного законодавства.
Підзаконні нормативно-правові акти як джерела земельного права
Безпосередніми джерелами регулювання земельних відносин підзаконного характеру є постанови Верховної Ради України. До них належать, наприклад, постанови від 18 грудня 1990 р. „Про земельну реформу” і від 13 березня 1992 р. „Про прискорення земельної реформи та приватизацію землі”. Особливе місце серед них посідає постанова від 5 березня 1998 р., якою були затверджені Основні напрями державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки. Це комплексний концептуальний документ, що складається з преамбули і восьми розділів. Постанова окреслила основні проблеми у галузі охорони навколишнього природного середовища і використання природних ресурсів, а також визначила програму розвитку виробничого і природноресурсового потенціалу нашої країни і заходи, спрямовані на збалансоване використання й ефективне відновлення природних ресурсів.
Вчені констатують зниження питомої ваги постанов Верховної Ради, пов’язаних з земельним правом, і пояснюють це неможливістю реалізації їх норм як норм прямої дії.
Укази і розпорядження Президента України, пов’язані з системою джерел земельного права, стосуються певних відносин або об’єктів. Вони обов’язкові для виконання на всій території нашої країни. Ці указиі розпорядження не повинні суперечити Конституції і законам, а також один одному.
Укази Президента можна поділити на: звичайні і надзвичайні. Надзвичайними є укази, видані відповідно до Перехідних положень Конституції. Згідно з ним Президент протягом трьох років після набрання чинності Конституцією має право видавати укази з економічних питань, не врегульованих законами, з одночасним поданням відповідного законопроекту до Верховної Ради. Такий указ набирає чинності, якщо протягом ЗО календарних днів з дня подання законопроекту (за винятком днів міжсесійного періоду) Верховна Рада не прийме закон або не відхилить поданий законопроект, і діє до набрання чинності законом, прийнятим Верховною Радою. Більшість указів Президента, прийнятих після набуття чинності Конституцією, є надзвичайними. їх прийняття дало можливість прискорити здійснення земельних перетворень і формування ринкових інститутів у сфері використання земель. Водночас загострилася проблема внутрішньої узгодженості земельного законодавства, породжена відсутністю у чинному законодавстві чіткого визначення юридичної природи надзвичайних указів Президента. Внаслідок цього деякі його укази не відповідали законам, а то й прямо суперечили їм. Правомочність Президента щодо видання надзвичайних указів скінчилася 28 червня 1999 р.
Звичайні укази приймаються відповідно до ст. 106 Конституції. До них належать укази від 29 грудня 1993 р. № 612/93 „Про приватизацію автозаправних станцій, що реалізують пально-мастильні матеріали виключно населенню, від 10 листопада 1994 р. № 666/94 „Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва, від 3 грудня 1999 р. № 1529/99 „Про невідкладні заходи щодо прискорення, реформування аграрного сектора економіки та ін.
Розпорядження Президента, пов’язані з регулюванням питань використання і охорони земель, нечисленні. Наприклад, згідно з його розпорядженням від 17 лютого 1996 р. № 34/96-рп „Про Національну програму охорони земель на 1996—2005 роки”4 була розпочата робота над створенням відповідної програми, мстою якої є створення умов для раціонального використання земель, відтворення родючості ґрунтів і впровадження екологічно збалансованого землекористування.
Завантажити реферат