Сторінка
1
За роки незалежності молода українська держава так і не спромоглася розробити більш-менш дієву, всім зрозумілу аграрну політику та знайти оптимальний шлях розвитку аграрного сектору економіки й сільської місцевості. А корінь зла полягає в тому, що влада, як правило, боролася не з першопричинами тих чи інших проблем, що постійно виникали і виникають в АПК, а з їхніми наслідками. До того ж, проголосивши курс на впровадження і дотримання ринкових засад, та ж держава постійно нехтувала законами ринку, намагаючись адміністративними методами врегулювати всі проблеми. А коли це не вдавалося зробити, то безапеляційно шукала ворога серед представників агробізнесу, які начебто стримують успішний розвиток сільського господарства. Популізм політиків та урядовців дорого обходиться тій самій державі — значні ризики, що пов’язані з відсутністю певної агрополітики, стримують приток інвестицій в АПК, і тому сьогодні Україна використовує тільки 20% власного аграрного потенціалу. Що робити і куди рухатися далі аграріям — із цими запитаннями журнал “ПРОПОЗИЦІЯ” звернувся до радника Президента України, голови Української аграрної конфедерації Леоніда Козаченка.
— За 14 років було підготовлено шість або й більше програм розвитку АПК України, які конкретно розробляли під агропром та затверджували відповідні інституції. Але всі ці програми, навіть остання, яку підготували в 2005 році, розпочинаються з того, скільки потрібно селу мінеральних добрив, тракторів, скільки треба вирощувати пшениці чи ячменю, які площі необхідно засівати тощо. Тобто для розробників пріоритетами є не формування правил гри та ринкового середовища, а потреба в міндобривах та сівалках.
З іншого боку, аграрну політику не завжди вели в оптимальному напрямі, ми нераціонально використовували цінову підтримку. Останні п’ять років, збільшуючи фінансову підтримку, ми не забезпечували відповідного зростання рентабельності сільськогосподарського виробництва. Бюджетні кошти на підтримку виробників в основному йдуть не на розбудову середовища, не на системну розбудову галузі, а на пряму підтримку товаровиробництва. Звичайно, це дуже добре сприймається представниками агропідприємств. Вони розуміють: що більше їм будуть перераховувати бюджетних коштів, то краще для них, але для галузі в цілому і для тих результатів, що ми очікуємо, у довгостроковій перспективі відчутного ефекту не буде. Збільшення прямої підтримки не збільшує виплат заробітної плати, не вирішує проблем соціального розвитку сільської місцевості, не поліпшує середовища, в якому живуть люди, — і, як наслідок, збільшення витрат держави не поліпшують ситуацію, а, навпаки, поглиблюють негативні тенденції.
— То якою повинна бути роль держави в АПК, що мають робити чиновники для того, щоб село не хиріло, а розквітало?
— Роль держави і Міністерства агрополітики полягає в тому, щоб вони створювали умови для успішного функціонування суб’єктів аграрного ринку. Вони повинні формувати середовище. Не розробляти й приймати різні “програми збільшення рогів та копит”, а намагатися сформувати середовище і встановити правила гри, за яких виникає мотивація у приватного агробізнесу займатися розбудовою цього ринку, інвестувати в нього кошти. Це велика проблема, яка лежить у площині ментальності тих політиків, які сьогодні реалізують стратегію розвитку АПК.
Отже, одна з найголовніших проблем, що стримує розвиток, — не створено середовища для притоку інвестицій. Україна може вп’ятеро збільшити виробництво сільськогосподарської продукції, але для цього потрібні сучасні технології та інвестиції. І в нас є приклади сучасного використання технологій, які є кращими в Європі та світі, але це — поодинокі приклади. Масового поширення такого досвіду немає через високі політичні ризики в країні. Зміна політики влади стосовно агробізнесу: то фіксують ціни на продукцію, то забороняють її переміщення, то встановлюють обмеження на експорт, то надають певні преференції державним структурам і т. ін. Приблизно 50% ризиків лежить саме в політичній площині, тобто це непередбачувані дії влади, які є неадекватними в умовах ринку, і суб’єкти ринку абсолютно не можуть спрогнозувати перспективу ведення свого бізнесу. Те, що відбувається за один тиждень в Україні, в розвинених державах не відбувається за десять років. У такому середовищі жоден інвестор не почуватиметься впевнено. І в цій проблемі вже давно потрібно було поставити крапку.
Інші ризики, які належать до економічної площини, повинні регулюватися професійними діями урядовців. Треба вдосконалювати структуру аграрної економіки, формувати ринок землі, запроваджувати іпотечне кредитування, завершувати формування ринкової інфраструктури агросектору, впроваджувати системи управління й мінімізації ризиків — це ті головні пріоритети, на яких повинна зосереджуватися державна політика. Не на ручному управлінні, не на намаганні безпосередньо втручатися в діяльність суб’єктів господарювання, не на недовірі до приватного бізнесу, а навпаки — на стимулюванні та підтримці його. І держава повинна дуже активно сприяти експорту сільгосппродукції з України, бо від цього значною мірою залежатиме наш майбутній розвиток. Тобто нам конче потрібно формувати якісно нову аграрну політику, спрямовану на зростання інвестиційної привабливості АПК.
— Невже з приходом нової влади в агрополітиці нічого не змінилося?
— Дехто з представників агробізнесу визначає дії влади в АПК за останні півроку як геноцид проти власного бізнесу. Судова система стала не набагато кращою, хоча дещо змінюється. Приміром, держава не повертає ПДВ експортерам агропродукції, бізнесмени звертаються до суду з позовами й виграють їх, бо суд не може прийняти іншого рішення, якщо в компанії є всі документи, а її вимоги щодо відшкодування ПДВ — законні. Але потім податкова адміністрація апелює до іншої інстанції, де перемагає знову ж таки представник бізнесу, і тоді виникає ситуація, коли блокуються рахунки податкової адміністрації в державному казначействі, й держава повинна сплатити свій борг підприємцю. Є тільки одна обставина, щоб не сплачувати борг, — порушити кримінальну справу проти цієї бізнес-структури або її керівництва, й податкова використовує цю можливість. Причому це відбувається абсолютно безпідставно. Наприклад, зерноторговельна компанія рік тому купила в Казахстані зерно за 1000 грн/т, через рік продала за 500 грн/т — отже, за кордоном залишилося 500 грн, а це вже приховування валютної виручки, тому проти компанії порушують кримінальну справу. Зрозуміло, що довести це неможливо, тому що просто смішно висувати такі звинувачення, але сам факт відкриття кримінальної справи дає можливість не виплачувати борг із ПДВ, і влада використовує такі прийоми.
— Назвіть компанії, які постраждали від такого свавілля?
— Постраждало чимало компаній. На сьогодні порушено понад десяток таких кримінальних справ, і сотні рішень судів прийнято на користь приватних компаній. На жаль, ми маємо таку ситуацію. Нині заборгованість перед експортерами агропродукції сягає понад 800 млн грн. І позиція держави така: розуміючи законність вимог суб’єктів ринку щодо повернення цих сум, держава не виконує рішень судів. Звинувачувати суди тут неможливо, але треба звинувачувати владу, яка діє, не хочу вживати гучних слів, на кшталт злочинно, але саме це слово найбільш підходяще.
Завантажити реферат