Сторінка
2

Як наші прадіди майстрували хату

4. На токовищі негодить ся хату будувати і без Бога в душі не можна будлї де господарювати

(Старчиха у Грушихи в хатї)

Перестановив ваш Самійло на друге місце хату і двірище друге уже заводить. Кажу „ваш Самійло", а ви, бачу, і не догадуєтесь, який у вас Самійло є? Це ж Шмиґоль, що вашу годованку Явдоху взяв, скоро ви ще сами заміж прийшли з Ведмедівки. Ви сюди, а її других мнясниць туди од вас забрали Шмиґлї.

І казали йому люди ще тоді: „не будуй хати на токовищі, бо будеш каятись, та не в пору, Самійле"! Нї, не послухав ся: хотілось до річички близче. От же усе життє його через те і перевелось, як і на тім о току: оце є - і часом завально, а се геть убрано звідти все - голо стане, як „на току", кажуть. Тоже багатирь був такий! Усї ж Шмиглї колись жили на тому грунті і такі багатирі! А він же то сам на всім ґрунті залишив ся! Якісь безрідні все були вони. Йому б самому не багатіти?! Так - токовище ж посів узяв. А воно і повелось йому, як і „на току". Оце ніби і почне йому везти, як то кажуть: волики заведе; хлїба в коморю нагорне; грошики заведуть ся . Гляди - пішло все точитись, як і на току: то на решето, то з під лопати, то за мітлою. Явдоха йому скалічила - по сам перед у нові хаті. А наймичка упоралась краще — де все й ділось: і в скрині, та з хижі, та з коморі, та з горища. На зньом була скриня у Явдохи, як Самійло привіз уперше в господу Явдоху! А це довелось крамне, лавушне і на неї, і на сїмю брати Самійлові. Була підчуняла Явдоха. Завелась худібка знову, хлїбець теж і грошики, як водить ся, показались зараз. Не носила сїмя теї крамнини, а свого роблїння, хазяйську зодягу мала. Треба ж другому трапитись: Жиди підроблені гроші дали йому і він трохи не пішов на катаржнину, як би не відкупив ся од судів. Але поки суди ті судились, у Самійла геть вичистилось до шерстини на подвірницї його. Діти голоколїнцями знову стали. Явдоха вже своїми пучками та ручками спасла тілько від крамнини теї. Довго чухав ся Самійло, поки якось таки почало йому таки ще іти в діло хазяїнувания. Так вже було, що Явдоха і в шерстянці почала на базарь виходити, і дїтки як перемиті все ходили. Блиснуло сонечко, та не на довго. Згинув віл - саме під жнива. Поки ярмарки підійшли, хлїбець погнив у копах. Дощі великі пішли. Продав воза і купив конячку, а конячка прудка -цигани взяли, - зостав ся і без худоби, і без хлїба. Там на другий рік посуха велика настала. Знову Самійли -старці! Аж допіру він почав пригадувати, що старі люде не велїли йому на токовищі господарство заводити. Але не мав сили вже переноситись на инше місце. Бідували люде, бідував і він. Коли ж в його, звісно, ґрунт великий. Підродило сїно, завелась худібка і почались і гроші поводитись. Літ за четверо Самійли вернулись на кращу стежку знову. Хазяїни як слїд! Де не візьмись блискавка: геть спалило весь хлїб у його на току. Явдоха перелякалась, діти теж. Почалось те, що з першого разу: баби та лїки заглядали у хату. А Самійло й каже: чом воно й хату не спалило вже заразом. Адже ж вона вже гнила й лиха була. Явдоха померла і в цій хаті". Дїти піднялись. Самійло хату збудував нову на дві половини. Оженивсь на другій і сїв у одній половині". Женив сина меншого і посадив у другій. Старшого в москалі постригли. Дївки теж на порі. Два хазяїни стало на старім подвірищі, а дїла і добра наче краще стає позначитись. Може, Бог допоможе: Шмиґлї старі воскреснуть, - хата нова на старім подвірищі уже із великими вікнами, з високою стелею . Бога матимуть у серцї, як і старі Шмиґлї, то, може, слава їх предківська не загине таки ще й на далі", бо без Бога в душі - це те саме, що будівля хати на току. Не годить ся на токовищі хати будувати, а без Бога в душі будлїде не можна господарювати.

5. Не можна хати становити на роспуттї. Лиха искра поле спалить і сама счезне. Так і ті, хто нї людей не слуха, нї Бога не знає, сами загибають і других на загин зводять

(Теща про зятя)

Не шталтовита була наша Хтодька: мала й вік увесь свій здївувати. Так уже ми з старим у двох і поклали собі у серцї - збудувати їй хату на добрім місці’ та й собі коло неї чалитись до віку. А коло кого вже їй сердешні голову клонити, як ми помремо, то Бог уже теє хай знає, бо нї роду нї плоду, нї в мене нї в старого. У мене то хоч небожата є - буде хоч вечерю коли приносити, а у старого й того БОҐ милує. Він прийшов сюди у прийми до мене здалека. І не думали й ґадки не мали, щоб хто Хтодьку посватав нашу. Обібрали й місце на хату, і вже деревні навалени і майстрі йзмайстрювали - тіко б піднйняти вже на стовпи ще треба було. А мясницї довгенькі були. Де, звідки воно взяло ся - до сусід прибив ся якійсь дезентирь Яків. Здоровий чоловічище і немолодий! Роспитавсь, що се ми хату будуємо для Хтодьки, - де то він ЇЇ побачив і заказав у прийми його взяти за зятя. Так і й тьохнуло коло серця, а старий за його, як за вужа, взяв ся. Збігав до попа. Швидко сунув добре в руки, бо й не опитували дуже в церкві, а мерщій повінчали. Заходив ся коло хати вже зятько наш. Так його дезентирем і записали, і ґрунт на його переписали. Як узявсь він уже за нас та за Хтодьку сердешну: нема життя! Зараз місце йому подобалося на хату. Старий і я на обібраному хочемо підиймати на стовпи хату, а Яковові не подобаєть ся місце. „На що мені ваші купки, та вода та сни, та угадьки всякі? Я і сам знаю, де краще місцеві на хату бути!" Тяне деревню на роспуття. ,,Отут, - каже, - хатї бути", і сусїди, і ми об поли бємо ся, кричимо, це ж у світі не видано, що б хату становив хто на роздоріжжі, - це ж погибель, не життє буде. Хтодька плаче одно знає. Але нїчого не вдїяли: він узяв гору. Ніяких нї приміт, нї звичаїв тих не слухає. Усї майстрі посміхають ся та цюкають ту хату. Нї святив, нї людей не кликав на входини. Увійшов і край. А Хтодька за ним. Ми у старій собі зостались. Було у їх двоє дїток-калїчок. Помучились і померли. Хтодька не довго мучилась і собі за ними пішла. Завелись у тій хатї і досвітки, і картьожия, і, кажуть люде, переводини злодійського добра. Десь взялась невіряка якась, що сама й висватала за себе цього вдовця нашого, і зажив уже він з другою. Так ніби б то й оханув ся: досвітків не стало, картьожники не йшли і заїзджі гостї перестали наїзджати. Хоч не таке розпутне сусідство - і тому раді ми з старим були. Він же на нашому ґрунті сидить і нас нї за віщо не маєс. Як би не було прихованої своєї копійчини, то і в церковцю Божу нї як і нї з чим було б іти. А він хоч би здумав коли про Бога. Як вітер той на язицї - і більш нїчого! Год з пять пожили - і, бачимо, що хазяйства не збиває, а все на копійку переводить. Хоче, думаємо копиталець збити попереду, а тоді’ вже і худобиною пишитись почне. Коли не так воно стало ся. Гожа його господиня геть до кан-цуриночки його обібрала і десь змандрувала. Діток не було у їх. Зостав ся він сам як палець! Вже і нам боляче зробилось. Однак хист був у його. Як почав коло попа завилювати та тупцяти, поки й третю взяв - вже удову з дітьми. Зайшло на подвірі гам, крик, бійка! Літ пять отаке коїлось. Та Бог вже на нас оглянув ся, мабуть. Де не взялись урядники, наїхали, обписали все і забрали все до ниточки з хати і його з жінкою і з дітьми на громадські підводі кудись поправили. Мабуть, старі гріхи сплили на верх. Пусткою хата стала. Вона вся наша, але ми її цурались, як огню. Може повернеть ся коли, куди він увійде тодї - у нашу господу? Цур йому і хаті тій! Та і цигане теї хати цурались, - звісно, на роспуттї хата! Розібрала громада на школу і перенесла близче до церкви. Та й там вона необмазаною зогнила, а решту піп собі палив у печах. То так воно ото, як Бога не мати в мислях . Лиха искра поле спалить і сама счезне: так і ті, хто нї людей не слухає, нї Бога не знає - сами загибають і других до загину зводять. Ось вже двадцяте літо, як його не стало, а й слуху й вісти про його нї звідки не чути.