Сторінка
5

Зовнішня політики Німеччини наприкінці ХХ ст. її роль в євроатлантичному просторі, сучасні зовнішньополітичні відносини з Україною

Друге: в умовах процесу глобалізації Європа повинна знайти міцне місце. Інакше кажучи, вона повинна могти успішно протистояти зростаючій глобальній конкуренції товарів, вартості робочої сили й умов для економічної діяльності, що спричиняє перехід від епохи промисловості до епохи інформації. Домогтися цього на одному лише національному рівні вже неможливо.

2 травня 1998 р. Евросовет ухвалив рішення щодо того, які держави ЄС уводять євро як єдина валюта з 1 січня 1999 р.: Бельгія, Німеччина, Іспанія, Франція, Ірландія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Австрія, Португалія й Фінляндія. На практиці це виглядає так:

- З 1999 р. по 2001 р. всі безготівкові розрахунки можуть вироблятися в євро. Крім того, євро може використатися в діловій сфері, наприклад, при висновку договорів, якщо того побажають партнери.

- 1 січня 2002 р. увійшли у звертання нові евробанкноти й евромонети в якості законного платіжного засобу.

- Саме пізніше 1 березня 2002 р. старі валюти втратили свою силу в якості законного платіжного засобу, у Німеччині вже до початку 2002 м Готівка в німецьких марках можна буде обміняти на євро в будь-який час.

Рішення про створення економічного й валютного союза (ЕВС) від 2 травня 1998 р. має історичний характер. ЕВС означає, що процес європейської єдності придбав нову якість. Із введенням євро держави-члени ЕВС відмовилися від своєї компетенції в сфері грошової й валютної політики. Їхні Центробанки стануть частиною Європейської системи центральних банків на чолі з Європейським центральним банком (ЕЦБ). Її називають також "евросистемой". Рада ЕЦБ як найважливіший орган по прийняттю рішень у рамках "евросистеми" затверджує єдину грошову політику для всього европространства. Головна мета - забезпечення стабільності цін і по можливості (поки це не наносить шкоди стабільності цін) підтримка загальної економічної політики в рамках союза. Завдяки єдиній валюті економічні зв'язки між країнами-учасницями стануть більше інтенсивними, зросте взаємозалежність між їхньою економічною політикою й економічними процесами, що мають місце.

Євро має потенціал стати поряд з доларом США найважливішою торговельною, інвестиційною й резервною валютою. Євроринок капіталів - другий по величині у світі. За ним коштує величезна економічна міць.[3]

Частка європейської зони з населенням понад 300 млн. чоловік у світовому ВВП становить 19,4 проц., у світовій торгівлі -18,6 проц. Для порівняння: частка США у світовому ВВП -19,6 проц., у світовій торгівлі - 16,6 проц.; частка Японії відповідно 7,7 проц. і 8,2 проц.

ЄС в усі більшій мері стає політичним союзом. Громадянин одного з держав-учасників ЄС одночасно є й громадянином союза. Союзне громадянство дає, насамперед, право за певних умов вільно пересуватися й проживати у всіх державах союза, активно й пасивно брати участь у виборах у Європейський парламент і в місцеві органи влади - навіть тоді, якщо людина проживає в якій-небудь державі союза, громадянства якого він не має. Громадяни союза мають право на консульський захист (яку надають посольства або консульства інших держав-учасників ЄС) у третіх країнах, якщо його рідна держава не має там свого представництва. Вони мають право подавати петиції в Європейський парламент, а через призначуваного Європарламентом уповноваженого по справах громадян скарги на діяльність органів ЄС.

В області правовий і внутрішньої політики держави ЄС співробітничають, насамперед, у боротьбі з організованою злочинністю, що значною мірою оперує в міжнародному масштабі і являє собою зростаючу загрозу для внутрішньої безпеки в Європі. Торговці наркотиками й людьми не повинні одержувати вигоду від об'єднання Європи. Ще однією важливою сферою є гармонізація політики в області надання притулку й політики відносно біженців.

На базі "Нової трансатлантичної повістки" Німеччина докладає зусиль до розширення євроатлантичного партнерства в XXI столітті. Основний упор при цьому робиться на такі сфери, як торгівля й економіка, у першу чергу, зниження трансатлантичних торговельних бар'єрів, зовнішньополітичне співробітництво, насамперед, спільні дії в кризових регіонах, рішення таких глобальних проблем, як охорона навколишнього середовища, міграція й боротьба з організованою злочинністю, а також активізація співробітництва між суспільними групами в рамках так званого діалогу "people-to-people".

Рада Європи. Установа Ради Європи (РЄ) в 1949 м ознаменувало собою початок процесу європейської інтеграції й співробітництва. Підтримка прав людини, плюралістичної демократії й правової держави із самого початку були в центрі діяльності РЄ, що тим самим виробив орієнтири для демократичної Європи.

У цей час у РЄ входить 41 держава. Починаючи з 1990 р. у РЄ прийняті 17 країн Центральної й Східної Європи, а також Кавказького регіону. Заявки на вступ подали Азербайджан, Вірменія, Боснія й Герцеговина, Югославія, Монако й Білорусія. Однак РЄ викликає інтерес і за географічними рамками Європи. Статус спостерігачів у ньому був наданий США, Канаді, Японії й Мексиці. Неєвропейські держави повністю або частково приєдналися до конвенцій і угод РЄ.

Поряд з подальшим удосконалюванням захисту прав людини РЄ концентрує своя увага, насамперед, на прилученні до європейських структур нових держав-членів із Центральної й Східної Європи. За допомогою широких консалтингових програм і програм по наданню допомоги, які частково фінансуються ЄС і здійснюються спільно ЄС і ОБСЄ, Рада Європи сприяє розвитку демократичного процесу реформ і гармонізації правових стандартів у центрально- і східноєвропейських країнах.[2]