Сторінка
3

Становлення української історико-правової науки (друга половина 19-го, перша половина 20 століття)

При науковому вивченні і викладі курсу теорії держави і права цілком прийнятним є відносний поділ теорії держави і теорії права для збагнення специфіки кожної з них.

Таким чином,теорія держави і права є:

- суспільною наукою, тому що вивчає такі суспільні явища, як держава і право;

- юридичною наукою, тому що вивчає тільки державну і правову сторону громадського життя;

- загальнотеоретичною наукою, оскільки вона виявляє і пояснює загальні і основні закономірності розвитку держави і права.

Він змінюється в міру залучення до сфери пізнання нових властивостей і явищ правової і державної дійсності, а також виключення всього того, що виявляється ілюзією, помилкою, оманою.

Таким чином, предметом вивчення загальної теорії держави і права є загальні й специфічні закономірності виникнення, розвитку і функціонування державно-правова організації суспільства, держави і права, що розглядаються як цілісні соціальні інститути.

Теорія держави і права не ставить перед собою завдання вивчити всі сторони діяльності держави, зміст конкретних юридичних норм, практику їх застосування. Таке завдання виконує вся система наук про державу і право.

Предмет науки теорії держави і права є історичним. Він не залишається незмінним. Навпаки, він перебуває в постійному розвитку. Знання загальних закономірностей дозволяє заздалегідь розпізнавати головні тенденції розвитку державно-правових норм. Тим самим методом здобуття нових знань виступає сама теорія та пізнаю нею закономірності. Предмет загальної теорії держави і права вдосконалюється не тільки у зазначених напрямах, його становлення відбувається і на базі спеціальної науки, включення у сферу наукового пізнання нових явищ, руху науки від пізнання менш глибокої до більш глибокої сутності явищ, насамперед, держави і права.

Функції теорії держави і права — це основні напрямки її теоретичного і практичного призначення, що виконуються в суспільстві з метою її прогресивного перетворення.

Існують таки функції теорії держави та права [25, с. 40-41]:

1. Онтологічна (онтологія — поняття сущого) — виражається в пізнанні і поясненні явищ і процесів державного і правового життя суспільства. Теорія права і держави не тільки вивчає в узагальненій формі державно-правову систему, але і пояснює об'єктивні процеси її розвитку, з'ясовує, які закономірності лежать в основі цих процесів, визначає їхній зміст і сутність.

2. Евристична (евристика — мистецтво перебування істини) — виражається як у глибинному пізнанні основних закономірностей державно-правового життя, так і в з'ясуванні їхніх тенденцій, відкритті нових закономірностей, збагаченні новими знаннями про розвиток держави і права («нарощення» знань).

3. Прогностична — виражається в передбаченні («погляд у майбутнє») подальшого розвитку права і держави на основі адекватного відображення його об'єктивних закономірностей. Наприклад, визначення шляхів подальшого удосконалювання законодавства і практики його застосування. Істинність гіпотез, висунутих теорією держави і права, перевіряється практикою.

4. Методологічна — виражається у формуванні понятійного апарата системи юридичних наук, створенні універсальної юридичної мови, що забезпечує однаковість у класифікації та оцінці явищ фахівцями різних галузей права.

5. Ідеологічна — полягає у розробці фундаментальних ідей про шляхи прогресивного розвитку держави і права, що впливають на правову свідомість громадян і суспільства (наприклад, ідея про демократичну соціальну правову державу).

6. Політична — виражається у впливі на формування політичного курсу держави, політичної системи суспільства та у забезпеченні їхньої науковості.

7. Науково-прикладна — полягає у розробці рекомендацій для практичного рішення задач державно-правового будівництва — підготовці законопроектів і проектів інших нормативно-правових актів, рішень, що виносяться правозастосуючими органами.

Розділ ІІ. Проблема державотворення в Україні у вітчизняній історичній науці у кінці ХІХ- початку ХХ століття

Проблема правових засад державотворення є в Україні досить актуальною в наш час. Але вона була гострою і в кінці ХІХ – початку ХХ століть. „Ідея української держави, - зазначає у буремному 1917 році відомий політичний діяч, науковець і публіцист Дмитро Донцов, - не є новою, не є штучно сконструйованою в нові часи для біжучих політичних цілей . ”. Автор вбачав її початки в часах „світанку європейської історії”. Водночас це досить складна і багатоаспектна наукова проблема, яка передбачає зосередження уваги дослідників на таких кардинальних питаннях, як початки української державності; зародження в державотворчому суспільстві ідеї; її поступова еволюція та правові форми реального втілення в історичну практику; визначення репрезентантів цієї ідеї; суспільно-політичний лад та трансформація форм і функцій державної влади; означення державної території; становлення і еволюція державних інституцій; становий склад суспільства та роль класів-станів у державотворчих процесах; юридичне закріплення норми державного права, якими регулюються ці процеси.

Не менш давньою, ніж сама традиція української державотворчості, є традиція її наукового висвітлення у спеціальній літературі. Як стверджував І. Кревецький, ця традиція „червоною ниткою, більш чи менш міцною, тягнулася через усю стару українську історіографію ХХІІ-ХVIII ст.”. Справжній її розвій припадає на другу половину ХІХ початок ХХ ст., коли до вивчення проблеми української державності починають застосовуватись нові методологічні та методичні принципи (зокрема історико-порівняльний аналіз) наукового дослідження. Проте за відомих умов в українській радянській історіографії ця тема досить тривалий час перебувала на правах персони non grata. По суті, в 30-х роках двадцятого століття фактично була перервана започаткована у суспільствознавстві на зламі двох віків практика синтезних підходів до вивчення проблеми українського державотворення, біля витоків якої стояли фахівці трьох самостійних наукових галузей – історичної й юридичної наук, а також політології.

Майже повне припинення (або упереджений підхід із заполітизованих і заідеологізованих концептуальних засад) протягом кількох наступних десятиліть досліджень державотворчої проблематики в Україні призвело до того, що не тільки не створено комплексних праць з проблеми, але й досі не узагальнено наукову доробку фахівців минулих поколінь. Подібне узагальнення не тільки сприяло б більш повному зрозумінню об’єктивних процесів розвитку історичної, юридичної наук у нашій країні.