Сторінка
2

Україна в польських зовнiшньополiтичних доктринах

Зрештою, польська сторона не дотримала умов договору i вiддала УНР на поталу бiльшовицькiй Росiї. У жовтнi 1920 р. Пiлсудський, маючи вiйськову iнiцiативу, пiд тиском ендекiв загальмував наступ. Польща уклала перемир’я, а згодом, 18 березня 1921 р., Ризький мир з РСФРР i УРСР. За Ризьким миром українськi землi було подiлено мiж Польщею i Росiєю. Поляки визнали Радянську Україну як самостiйну державу. За Польщею залишалися, крiм Галичини (Схiдна Галичина була анексована Польщею пiсля рiшення Ради послiв 15 березня 1923 р.), Холмщина з Пiдляшшям та захiднi частини Волинi й Полiсся. Вiйська УНР були iнтернованi в Польщi.

Таким чином, вислiдом «київського походу» Юзефа Пiлсудського стала реалiзацiя не його «федералiстської» програми, а «iнкорпорацiйної» концепцiї ендекiв. За рахунок самостiйної української держави було укладно мир з Росiєю.

2. «Польща для полякiв» та проект «Великої України»

У мiжвоєнний перiод на перший план вийшла проблема ставлення до українцiв, що опинилися в складi Польщi в результатi окупацiї нею захiдноукраїнських земель. На озброєння була взята стратегiя асимiляцiї українцiв. «Польща для полякiв» — так можна коротко визначити нацiональну полiтику табору народової демократiї. Вiдомий ендецький полiтик i публiцист Станiслав Грабський писав, що «нинi необхiдною умовою утримання наявних кордонiв є перетворення державної територiї Речi Посполитої в нацiональну польську територiю» 4. Звичайно, нацiональна асимiляцiя корiнного населення у польському середовищi здiйснювалася методами економiчної, полiтичної, iдеологiчної i культурно-освiтньої дискримiнацiї українцiв. Шовiнистичну полiтику ополячення Схiдної Галичини i Захiдної Волинi табiр народової демократiї здiйснював послiдовно i безкомпромiсно, за допомогою жорстоких репресiй та переслiдувань 5. У такий спосiб ендеки сподiвалися довести, що приналежнiсть захiдноукраїнських земель до Польщi забезпечена назавжди i таким чином покласти край сподiванням українцiв на власну незалежну державу.

Конкуруюча «федералiстична» концепцiя подвижникiв Пiлсудського, зазнавши деякого оновлення i модернiзацiї, в 20–30-х роках стала вiдомою як доктрина «польського прометеїзму» 6.

Зовнiшню полiтику Другої Речi Посполитої прометеїсти розглядали через призму майбутнього конфлiкту цивiлiзованого Заходу, до якого вони зараховували, звичайно, й Польщу, з комунiстичною Росiєю. Результатом такого зiткнення, як передбачалося, буде розпад багатонацiональної бiльшовицької iмперiї. Звiльненим, але, на думку пiлсудчикiв, полiтично i нацiонально недостатньо зрiлим народам потрiбна буде допомога у формуваннi власної державностi. Цю «цивiлiзацiйну» мiсiю брала на себе Польща. Планувалося, що потенцiйнi держави утворять єдину федерацiю, провiднi позицiї в якiй займатиме Друга Рiч Посполита.

Українськiй проблемi вiдводилася головна роль в реалiзацiї федералiстичної програми 7. Передбачалося, що в результатi розпаду СРСР за допомогою Польщi постане самостiйна українська держава — Велика Україна. Вона, по-перше, вiдмовиться вiд Захiдної України, а по-друге, уклавши унiю з Польщею, увiйде до польської федерацiї. На думку прометеїстiв, створення так званої «Великої» України у всьому вiдповiдає «польським державним iнтересам як засiб змiцнення Польщi» 8.

Однак програма прометеїстiв мала i певнi вiдмiнностi порiвняно з поглядами своїх попередникiв. Вони стосувалися, переважно, ролi Захiдної України в реалiзацiї схiдної програми Пiлсудського за нових iсторичних умов з урахованням набутого досвiду. Прометеїсти критикували Варшавський договiр 1920 р. за iґнорування iнтересiв галицьких українцiв, що призвело, начебто, до провалу «київського походу» взагалi. На новому етапi, на думку пiлсудчикiв, галицькi українцi можуть стати не лише каталiзатором руху за утворення Великої України на руїнах бiльшовицької iмперiї — вони будуть аванґардом i потужною силою нового походу на Схiд.

Пiсля державного перевороту (травень 1926 р.), що його здiйснив Юзеф Пiлсудський, полiтика уряду з нацiонального питання була скореґована. Зазначимо, сама змiна влади i встановлення так званого режиму «санацiї» були значною мiрою детермiнованi невдачею в реалiзацiї ендецької програми «нацiональної асимiляцiї», активiзацiєю нацiонально-визвольної боротьби. Однак, як вказує один з найавторитетних польських дослiдникiв даної проблематики Єжи Томашевський, «травневий переворот змодифiкував практику внутрiшньої полiтики тiльки в обмеженому розмiрi i лише на кiлька рокiв . Був то, однак, короткий перiод своєрiдного флiрту з нацiональними меншинами». Тим бiльше, що, за його ж словами, «практика дiяльностi державної адмiнiстрацiї на Схiдних кресах — байдуже, хто стояв на чолi її — вiд самого початку була близька програмi народових демократiв» 9.

У мiжвоєнний перiод єдиною полiтичною силою Польщi, що визнавала право українцiв до самовизначення, була Комунiстична робiтнича партiя Польщi (пiзнiше Комунiстична партiя Польщi) та її складовi Комунiстична партiя Захiдної України i Комунiстична партiя Захiдної Бiлорусi. Ставлення комунiстiв до «схiдних кресiв» було визначене вже назвами двох останнiх органiзацiй. Конкретно гасло про право нацiй на самовизначення у рiзнi перiоди набувало рiзного змiсту. Так, до 1925 р. комунiсти виступали за возз’єднання Захiдної України i Захiдної Бiлорусi вiдповiдно з УРСР i БРСР. Пiзнiше вживалася лише загальна фразеологiя без констатацiї устремлiнь i можливих наслiдкiв 10.

3. Польсько-українськи відносини в період Другої свiтової війни

Друга свiтова вiйна поклала початок одному з найтрагiчнiших перiодiв в iсторiї українсько-польських вiдносин. У результатi подвiйної аґресiї проти Польщi з боку Нiмеччини i СРСР та розподiлу мiж ними польських територiй на пiдставi таємних протоколiв угоди Рiббентроп — Молотов вiд 23 серпня 1939 р. захiдноукраїнськi землi увiйшли до складу Радянської України. У цiй ситуацiї перед польським урядом, що опинився на емiґрацiї, постала проблема вироблення засад нової полiтики в українському питаннi.

В емiґрантському урядi були прибiчники як iдеї федералiзму, зокрема прометеїсти, так i традицiйнi ендеки. Свою позицiю в українському питаннi польський уряд оголосив у декларацiї вiд 18 грудня 1939 р., в якій були сформульованi головнi напрями його зовнiшньої полiтики. Зокрема, у найзагальнiших рисах пiдтверджувалися засади рiвноправностi i справедливостi в ставленнi до нацiональних меншин 11. Декларацiя проголошувала також боротьбу Польщi за повернення втрачених «схiдних кресiв» 12.