Сторінка
3

Кооптація української шляхти

Незабаром, однак, він був затьмарений іншою зіркою — новим фаворитом імператриці Г.А. Потьомкіним, який став фельдмаршалом й отримав значні матеріальні ресурси для розвитку територій під своїм контролем. Рум’янцев зневажав Потьомкіна, як менш здібного й менш досвідченого військового командира, лестуна та вискочку. Напруження між ними особливо зросло 1787 р., коли Катерина подорожувала Гетьманщиною по дорозі на південь для зустрічі з австрійським цісарем Йосифом II. Добре поінформований французький посланник, граф Луї-Філіп де Сегюр, який був у почті Катерини, залишив по собі досить суб’єктивний, але докладний опис суперництва між Потьомкіним і Рум’янцевим.

«Фельдмаршал Рум’янцев зустрів імператрицю на границі губернаторства. Обличчя цього старого та визначного героя віддзеркалювало його душу; на ньому було видно ту суміш скромності й гордості, яка неодмінно знаменує справжні заслуги, але воно виказувало також відтінок смутку і незадоволення, викликаного колосальними впливами Потьомкіна і тим, що останньому віддавалася перевага. Змагання за владу роз’єднало цих двох військових керівників; це було постійне змагання за славу і фавор, і, як звичайно трапляється, переможцем виявився фавор. Фельдмаршал (Рум’янцев) не отримав ні копійки для управління своїми володіннями; його робота посувалася повільно; солдати ходили в лахміттях, а офіцери постійно вимагали підвищення рангу. Всі привілеї та всі щедроти відійшли до армії, якою командував улюблений прем’єрміністр (Потьомкін), і до провінцій, якими він управляв» 1.

Конфлікт між Рум’янцевим і Потьомкіним досягнув своєї кульмінації під час другої російське-турецької війни. Командування поділили порівну між ними двома, внаслідок чого Рум’янцев — герой попередньої війни з Туреччиною — сприйняв це як особисту образу. Двоє командуючих не могли виробити спільну політику, і в березні 1789 р. Катерина відкликала Рум’янцева у Санкт-Петербург, призначивши Потьомкіна головнокомандуючим 2.

Рум’янцеву наказали зайнятися організацією ще однієї армії для можливої війни з Пруссією. У світлі його пропрусських симпатій таке призначення могло тільки ще більше принизити заслуженого військового командира, і, як і очікувалося, він подав у відставку і попросився за кордон. Хоча Катерина охоче пішла йому назустріч, Рум’янцев залишився у своїй військовій ставці в Яссах, не звертаючи уваги на неодноразові вимоги Катерини покинути армію і виїхати з Молдавії. Ще рік він жив у Яссах, і Катерина різко написала з цього приводу Потьомкіну, що «всего лучше послать ему, Румянцеву, сказать, что легко случиться можеть, что турки его вывезутъ скоро, если онъ не уЂдетъ заранЂе самъ, а если и ісе не поможетъ, то послать къ нему конвій, который бы его, оберегая, выпровадилъ» 1. Врешті-решт, наприкінці 1790 р. він виїхав з Молдавії й зупинився в одному з своїх українських маєтків.

Рум’янцев повернувся в Гетьманщину вже не генерал-губернатором, а приватною особою. Хоча Катерина навічно подарувала йому українське губернаторство, 1789 р. вона зняла його з цієї посади, яку потім передала генерал-губернаторові Тули і Калуги генералові М.Н.Кречетникову 2. Без сумніву, усунення Рум’янцева було пов’язане з його відкликанням з посади одного з двох командуючих російсько-турецьким фронтом, хоча це був тільки привід. Не було таємницею, що наприкінці 1780-х рр. Катерина не була в захопленні від того, як він справлявся з обов’язками генерал-губернатора, особливо порівнюючи його з Потьомкіним. Під час своєї подорожі через Гетьманщину 1787 р. Катерина скаржилася, що «въ трехъ же малороссійскихъ губерніяхъ, оттого что ничему не дано движенія, недоимки простираются до милліона, города мерзкіе, и ничто не дЂлается» 3.

Під час суперечки між Рум’янцевим і Потьомкіним та центральною адміністрацією українська шляхта симпатизувала своєму генерал-губернатору 4.

Не тільки тому, що він продовжив термін їхніх посад і щедро роздавав дворянські титули — він намагався також пристосувати провінційну реформу до місцевих умов. Ці спроби виявилися даремними і лише посилили незадоволення Катерини. Для українських шляхтичів, однак, Рум’янцев виступав захисником їхніх маєткових і національних інтересів перед центральною владою. Крім того, його вважали заслуженим воякою, який привів їх до бойової слави. Українська шляхта зневажала Потьомкіна та його оточення. До того ж критика цивільної адміністрації Рум’янцева позначалась також і на них, оскільки місцева шляхта займала більшість урядів. Внаслідок цього серед шляхти колишньої Гетьманщини знову створилася атмосфера опору центральній владі.

Опозиціоністські тенденції не обов’язково, однак, зміцнювали проавтономістські сентименти шляхти. Якщо на Законодавчій комісії 1768 р. українська автономія була питанням номер один, то наприкінці 80-х рр. XVIII ст. хоча її і ставили на порядок денний, головними були проблеми регіональної дискримінації та поганого ставлення до Рум’янцева. В цілому, здається, представники шляхти змирилися з тим фактом, що вони вже не жили в окремій державі, а скоріше в регіоні, який відігравав тільки певну роль в імперській політичній системі. З метою захистити свої власні інтереси, а також інтереси свого регіону вони шукали в цій системі свого місця під сонцем.

Література:

1. Аболихин Б.С. Украинское ополчение 1812 г. // Исторические записки.— № 72.— М., 1962.

2. Багалей Д. Магдебургское право в городах Левобережной Малороссии // Журнал Министерства народного просвещения.— 1892.— № 3.— С. 1-56.

3. Василенко М.Н. Г.Н.Теплов і його «Записка о непорядках в Малороссии» // Записки Українського наукового товариства в Києві.—1912.— Т. 9.— С. 13-23.

4. Грушевский М. Об украинской историографии XVII века. Несколько сообщений // Bulletin de l’Academie des Sciences de l’URSS. Classe des Sciences Sociales.— M., 1934.— П. 215 — 233.

5. Грушевський М. З історії релігійної думки на Україні. 2-е вид.— Вінніпег, 1962.

6. Грушевський М. Історія України-Руси. 2-е вид. В 10 т.— Нью-Йорк, 1954-1958. — Т. 6-10.

7. Дорошенко Д. Нарис історії України. В 2 т.— Варшава, 1933.

8. Дорошенко Д. Нарис історії України.— 2-е вид. В 2 т.— Мюнхен, 1966.

9. Історія Русів / Під ред. О.Оглоблина.— Нью-Йорк, 1966.

10. Історія селянства Української РСР. В 2 т.— К., 1967.

11. Клименко П. Місто і територія на Україні за часів Гетьманщини (1654-1767 рр.) // ЗІФВ ВУАН.— 1926.— Т. 7-8.— С. 308-357.

12. Литвиненко МА. Джерела історії України XVIII ст.— Харків, 1970.

13. Нечипоренко П. До характеристики податкової політики уряду Єлисавети // Записки Українського наукового товариства в Київі.—1927.— Т. 26.— С. 44-47.

14. Оглоблин О. До історії української політичної думки на початку XVIII віку // ЗІФВ ВУАН.— Т. 19.— 1929.— С. 231 — 241.