Сторінка
2
Первісно московським аргументом на користь розташування воєвод в Україні був захист від іноземної агресії. Кожен воєвода командував гарнізоном російських військ і не мав права втручатися в справи місцевої адміністрації. Поступово воєводи почали виступати проти козацької адміністрації на боці міщан, заохочуючи їх звертатися зі своїми скаргами безпосередньо до російських чиновників. Московський уряд не тільки зберігав військову присутність в Україні, але все частіше брав на себе роль арбітра у внутрішніх суперечках між українцями.
Незважаючи на ці втручання, період «Руїни» (1659—1679) запобіг консолідації московських зусиль в Україні. З одного боку, промосковський гетьман Лівобережжя набагато більше був залежним від Московії, ніж будь-який гетьман об’єднаного Запорозького війська. З іншого боку, саме існування пропольських або навіть протурецьких гетьманів і підпорядкованого їм козацького війська загрожували Московії втратою всієї України. Промосковського гетьмана треба було наділити належною владою, щоб зробити з нього привабливу альтернативу стосовно його пропольського суперника. Більше того, мінлива фортуна війни час від часу взагалі вимітала московську владу з України.
Якщо анархія «Руїни» не дала московитам можливості встановити контроль над Україною, вона також гальмувала консолідацію влади в руках будь-якого українського уряду. Тільки з остаточним санкціонуванням поділу України (Вічний мир 1686 р.), ліквідацією пропольських гетьманів Правобережжя й утворенням Лівобережної Гетьманщини настала повна стабільність. Згодом Гетьманщина пережила певне відродження. Правління гетьмана Івана Самойловича (1672—1682) і особливо Івана Мазепи (1686—1709) перетворило українську еліту в нову шляхту, створило більш ефективну адміністрацію, сприяло пожвавленню культурного життя, що, в свою чергу, піднесло власну політичну думку, незалежні економічні зв’язки й поновило інтерес до возз’єднання Гетьманщини з Правобережною Україною. Ці фактори сприяли розвиткові Гетьманщини 1.
Тепер оновлена Гетьманщина протистояла спробам Петра І утворити «добре регульовану» державу. З-поміж різних мотивів розриву гетьмана Мазепи з Московією провідним, здається, був один: страх, розділений з ним українською новою шляхтою, що схильність Петра до адміністративних реформ призведе до знищення українських «прав і вольностей» 2. Політика Петра І стосовно українського війська ще раніше викликала занепокоєння нової шляхти. В 1701 —1703 рр. українські козацькі загони вперше воювали на боці імперії далеко від своїх домівок під командуванням російських імперських офіцерів. Передчуття ще більш драматичних змін поступово відштовхували Мазепу від Петра в табір його ворогів. Федерація з Польщею Станіслава Лещинського (кандидата на польський трон, підтримуваного Швецією) або шведський протекторат виглядали привабливою альтернативою евентуального скасування української автономії під російським правлінням. Але поразка Карла XII і Мазепи від Петра під Полтавою (1709) перекреслили будь-які сподівання на можливе розширення автономії Гетьманщини.
Дуже скоро Петро розправився з «українським сепаратизмом». Він призначив до гетьманського двору російського міністра, наділивши його повноваженнями перечитувати всю кореспонденцію гетьмана та перевіряти всі його призначення 3.
Вперше цар почав призначати полковників. Кандидати на найвищі посади, уряди Генеральної старшини, підбиралися Малоросійським приказом, пізніше — Колегією іноземних справ і призначалися самим царем. Канцелярії гетьмана, Генеральна старшина і Генеральний військовий суд були поставлені під нагляд російських чиновників. Петро настільки піклувався про лояльність українців, що наказав гетьманові Скоропадському — на знак довіри і дружби між росіянами й українцями — віддати свою доньку заміж за росіянина 1.
Паралельно з кампанією Петра по винищенню українського сепаратизму проводилась політика максимальної експлуатації економічних і людських ресурсів Гетьманщини. Вперше були введені імперські правила користування торговельними шляхами, державні монополії, тарифи на іноземні товари та імпортно-експортні податки. Збільшуючи імперські прибутки, ці нові постанови серйозно послаблювали економіку Гетьманщини, оскільки руйнували усталені торговельні шляхи й економічні зв’язки 2. Петро також запровадив масове залучення козаків до імперських примусових робіт: спорудження каналів, фортифікацій і особливо улюбленого Петрового проекту — нової столиці — Санкт-Петербурга.
Зайнятий Північною війною, Петро впродовж майже всього свого правління контролював діяльність головних адміністративно-судових інституцій у Гетьманщині, але не намагався перейняти їх безпосередньо. І тільки після Ніштадтського миру (1721) він Малоросію дійсно «кь рукамъ прибралъ» 3.
Саме тоді він створив Малоросійську колегію у складі шести російських урядовців і призначив їх відповідальними за розгляд усіх скарг проти української адміністрації. Водночас він переклав імперське управління справами Гетьманщини з Колегії іноземних справ на сенат, підкреслюючи своє бажання трактувати Гетьманщину як інтегральну частину імперії. Після смерті гетьмана Скоропадського російський уряд заборонив обирати його наступника. Більше того, він заохочував українців у випадках конфліктів з українською адміністрацією звертатися безпосередньо до Малоросійської колегії. Його спробам встановити контроль над українським судовим та фінансовим апаратом протистояла Генеральна військова канцелярія на чолі з наказним гетьманом Павлом Полуботком. У час подальшої боротьби за владу з російськими урядовцями більшість провідних українських політичних діячів було ув’язнено, а наказний гетьман Павло Полуботок помер у в’язниці. З часом Малоросійська колегія відібрала у Генеральної військової канцелярії контроль за фінансами та судовою системою Гетьманщини, але, не відчуваючи підтримки з боку нижчих ешелонів української адміністрації, не могла здійснювати безпосереднє управління територією. У судовій системі запанувало безладдя, а система збору податків була зруйнована. Подібно до інших петровських реформ, інкорпорація Гетьманщини у «добре регульовану» державу спочатку відбувалася без належного планування й підготовки. Хаос і висока ціна — як у людському, так і в економічному сенсі — прямого російського правління викликали масові незадоволення. 1727 р. Петро II видав указ, де було зазначено: «въ Малороссіи Гетману и Генеральной СтаршинЂ быть и содержать ихъ по трактату Гетмана Богдана ХмЂльницкаго» 1. Невдовзі після смерті Петра II, коли насувалася війна з турками, Таємна Рада вирішила відмовитися від його політики щодо Гетьманщини.
Завантажити реферат