Сторінка
3

Економічна думка Стародавнього Сходу; нова історична школа, дослідження соціальних проблем і соціальних інститутів; „Економіка пропозиції” А. Лаффер, К. Мендель

Виразником економічних ідей стародавнього конфуціанства був також Сюнь-цзи (313 — 238 до н.е.). У своєму вченні він, на відмі­ну від Конфуція і Мен-цзи, виходив з «лихої природи» людини. На його думку, тільки практична діяльність породжує доброчесність. Не засуджуючи прагнення людей до збагачення, Сюнь-цзи вважав ознакою чесноти, якщо бідний збагатів, діючи у рамках закону. Він висловив ідею про необхідність поділу праці. Сюнь-цзи зазначив, що речі, котрими користується одна людина, є результатом праці багатьох людей, оскільки кожна людина не може одночасно володі­ти мистецтвом усіх ремесел. Тому, уважав Сюнь-цзи, мудреці і розподілили обов'язки між людьми, щоб вони не робили тільки те, що їм вигідно. Головним керуючим розподілення обов'язків у дер­жаві має бути її правитель. Після того, як усі посади та справи нале­жно розподілено між людьми, шлях до багатства буде відкрито.

Згідно з поглядами Сюнь-цзи основними принципами економіч­ної політики держави мають бути: економія у витратах, забезпечен­ня достатку народові, необхідність збереження надлишків. Економія (а водночас і достаток) забезпечувалася задоволенням тільки того рівня потреб, який відповідав соціальному рангові людини. Ощад­ливість забезпечить державі надлишки суспільного продукту, їх треба нагромаджувати і зберігати.

Конфуціанство зазнало також впливу такої течії старокитайської суспільної думки, як легізм. На відміну від конфуціанців, котрі роз­глядали здебільшого морально-етичні питання, легісти велику увагу приділяли питанням організації державного управління, яке, на їхню думку, мало грунтуватися не на традиціях і ритуалах, а на доскона­лому законодавстві.

Школа легістів виникла в VI — V ст. до н.е. Одним з її засновни­ків був Лі Куй — перший міністр правителя царства Вей (424 — 386 до н.е.). Він склав «Зведення» усіх наявних до нього законів, ко­тре стало основою законодавства у період III ст. до н.е. — III ст. н.е. Є відомості, що Лі Куй створив учення про найповніше використан­ня сил землі, утіливши в ньому ідеї державного регулювання хліб­ного ринку. Держава, як уважав Лі Куй, мусить регулювати ціни на зерно, закуповуючи його у врожайні роки і продаючи за твердими цінами з державних комор у роки стихійних лих та голоду.

Визначним представником школи легістів був Гунсунь Ян (390 — 338 до н.е.), відомий іще як Шан Ян. Його економічні погляди ви­кладено у «Книзі правителя області Шан», складеній його учнями у кінці IV — першій половині III ст. до н.е. Шан Ян уважав, що дер­жава досягає процвітання за допомогою двох засобів: землеробства й війни. Правителю необхідно нагромаджувати великі запаси про­довольства для ведення воєн і утримування чиновників. А оскільки, на думку Шан Яна, сільське господарство тогочасного Китаю пере­бувало у занедбаному стані, держава мусила активно проводити по­літику «повернення до землі». Шан Ян пропонував здійснити за­гальний подвірний перепис селян і законодавчо запровадити єдиний податок із кількості зібраного зерна, насильно залучати до земле­робства ледарів, гультяїв, бродяг, значно підвищити мито на заста­вах та ринках, щоб запобігти скуповуванню зерна за дешевими ці­нами та спекуляції ним у неврожайні роки. Шан Ян виступав за збереження сільської общини. Він був проти перетворення вільного населення на орендарів та рабів і пропонував заборонити вихід з общини незаможним і малоземельним селянам.

Інший представник школи легістів Хань Фей (280 — 233 до н.е.) був прихильником жорсткої централізації влади в державі, зміцнен­ня її економічної та військової могутності завдяки беззаперечному виконанню законів. Накопичення багатств схвалювалося лише в державній скарбниці. Економічною основою країни Хань Фей також уважав сільське господарство. Він вимагав заохочення землеробів і солдатів, оскільки вони охороняють населення. Головну причину бід­ності він убачав у лінощах та марнотратстві, радив правителям опо­датковувати багатих.

До критиків конфуціанства належить Мо Ді (Мо-цзи) (479 — 400 до н.е.) — засновник школи моїстів. Учення Мо Ді та його по­слідовників викладено в книжці «Мо-цзи», написаній у III — II ст. до н.е. Моїсти виходили з принципу природної рівності всіх людей, виступали проти станового поділу суспільства, засуджували рабст­во, розкіш і паразитизм панівних станів, гноблення ними землеробів і ремісників. Вони вважали фізичну працю джерелом багатства й за­кликали всіх старанно працювати, щоб досягти щастя та добробуту. Шлях до вдосконалення громадського життя Мо Ді та його прихи­льники вбачали в утвердженні у відносинах між людьми принципів «загальної любові» і «взаємної вигоди». При цьому було поставле­но питання про співвідношення загальних та особистих інтересів. «Загальна любов» передбачає, що люди мають любити інших так само, як і себе. Моїсти розглядали «загальну любов» як рівноправні стосунки між людьми, а «загальну користь» — як суму окремих (ін­дивідуальних) інтересів.

2. Нова історична школа. Дослідження соціальних проблем і соціальних інститутів.

У 70-х роках XIX ст. в Німеччині утворилася нова історична школа, ядро якої склали: Г. Шмоллер (1838—1917), Л. Брентано (1844—1931) і К. Бюхер (1877—1930). Головна відмінність нової історичної школи від попередньої, яку стали називати старою, поля­гала в тім, що її лідери аналізували особливості соціально-економіч­ного розвитку країни на новому етапі — етапі переходу до монопо­лістичного капіталізму, посилення націоналістичних, мілітаристсь­ких тенденцій у політиці об'єднаної Німеччини, зростання класової конфронтації та ідеологічних суперечностей у суспільстві — і нама­галися розробити конструктивні програми «класового миру» і соці­ального партнерства. Саме її представники заклали основи буржуа­зно-реформістських концепцій соціальної політики. Водночас своїм