Сторінка
4

Україна і світ в період розкладу феодалізму і генези буржуазного суспільства (XVI— ХVШ ст.)

Нині дослідники доводять, що визвольна війна почалася в умовах, коли на території, де утворилася Козацька держава, почався процес генези капіталізму. Тут не існувало кріпосницького права, більшість населення було особисто вільним.

Під час війни стався переворот в аграрних відносинах. Було знищено феодальну власність, крім монастирської і незначної частини шляхетської, але права не неї практично не були реалізовані. Ліквідовано панщинну систему. Сформувалася і стала панівною індивідуально-приватна козацько-селянська земельна власність. Козацтво і селянство вступили в товарно-грошові земельні відносини у вигляді купівлі-продажу землі, її застави та інше. Це створювало умови для інтенсивного розвитку аграрних відносин, швидкого переростання козацько-селянських господарств у господарства фермерського типу. Але в складі феодально-кріпосницької Російської держави економічний розвиток Української держави був позбавлений цих перспектив.

Для розвитку аграрних відносин у другій половині XVII — XVIII ст. визначальним було зростання й зміцнення земельної власності православних монастирів, української шляхти і козацької старшини, їх прагнення одержати і привілеї російського дворянства на землю і працю селянства. Втрачаючи політичні права у сфері автономії, старшина і шляхта намагалися забезпечити економічну незалежність і зосередити увагу на нагромадженні земельних володінь і організації господарства.

Царський уряд, підтримуючи панівне становище козацької старшини та сприяючи її земельній власності і привілеям, одночасно обмежував практику роздачі маєтностей гетьманами, запроваджував порядок наділення і затвердження придбаних земель царськими указами та одноосібне.

Головним розпорядником земель, що стали власністю Війська Запорізького, вважався гетьман. Верховним власником і розпорядником усієї землі виступав царський уряд. Протягом XVIII ст. царські грамоти, постанови Малоросійського приказу (1662-1722), Сенату, Малоросійської першої (1722-1727) і другої (1764-1786) колегії набули першорядного значення. Земельні відносини регулювалися царськими грамотами, "новими" статтями при обранні гетьманів, гетьманськими універсалами, полковницькими листами.

За майновою ознакою старшинські господарства поділялися на три групи: дрібні, що мали до 120 десятин орної землі, середні — до 300 десятин, великі - понад 300 десятин.

У 80-х роках XVIII ст. почалася колонізація причорноморських і приазовських степів, Криму переселенцями з України, Росії, Туреччини. Землеволодіння баїв, мурз залишалися на правах спадкового, а населення прирівнювалося до державних селян. Дворяни, чиновники отримували в дар наділи за умови їх заселення селянами, котрі відробляли два дні панщини на тиждень.

У другій половиш XVII - першій чверті XVIII ст. значно розширилися монастирські й церковні землеволодіння за рахунок купівлі загарбання козацько-селянських та общинних земель. Монастирі мали монопольне право на винокуріння і торгівлю горілкою в своїх маєтках. Церква домагалася права на безкоштовне володіння частиною громадських земель у вигляді пожалувань.

Суттєві зміни сталися в цей період і у землеволодінні козаків, селян, міщан. Козацтво було привілейованим станом у Лівобережній та Слобідській Україні. За ним законодавче закріплювалися свобода, власна юрисдикція, право на спадкове володіння землею та іншим майном, зайняття промислами, ремеслами, торгівлею. Основним обов'язком було несення військової служби за власний кошт.

Козаки зберігали земельні наділи, що мали до визвольної війни, а також купували, освоювали шляхом займанщини нові землі. Правом займанщини користувалися переселенці з Правобережної України. В Слобідській Україні козацька власність формувалася шляхом урядових пожалувань.

Після визвольної війни почався процес поступового обмеження прав козаків на землю та їх обезземелення. Козацьке і селянське землеволодіння розмежувалися. Старшина, використовуючи місцеву та царську адміністрацію, відмовлялася визнавати право козаків і селян вільно розпоряджатися землею, скуповувала її, забирала за борги. Старшина примушувала козаків безоплатно працювати в своїх маєтках: орати, заготовляти сіно і дрова, доглядати худобу, брати участь у будівельних роботах, забороняла торгувати горілкою, замість своїх рангових селян віддавала козаків на військову службу.

Козаки за майновою ознакою поділялися на виборних і підпомічників. Виборні козаки становили заможну верхівку родового козацтва, вони відбували службу за свій кошт, були звільнені від державних податків. Козаки-підпомічники були неспроможними відбувати службу, тому забезпечували виборних провіантом, зброєю, одягом, кіньми, тому обробляли їх землі під час військових походів, дбали про господарство.

У 1783 р. після юридичного оформлення кріпосного права царський уряд перевів підпомічників до категорії державних селян: козаки зберегли особисту свободу і право володіння землями, але сплачували податки та відбували відповідні повинності.

Селяни поділялися на приватних, рангових, вільних військових сіл і містечок, ратушних, або магістратських. Протягом другої половини XVII — XVIII ст. змінилося майнове становище селян. За господарською ознакою селяни ділилися на три групи: орних, які обробляли землю власною худобою, ремісників і бобилів, які не мали робочої худоби або мали вола чи коня. У першій чверті XVIII ст. площа орних земель селянських господарств коливалася від 0,4 до 18 десятин, а сіножатей — від 4 до 40 десятин.

Землеволодіння селян існувало в трьох формах: особисте, общинне, сябринне. Основою господарювання, одиницею при проведенні ревізій, сплати податків був двір, в якому часто жило кілька сімей.

Селяни вільних військових сіл в другій половині XVII - на початку XVIII ст. вільно передавали землю у спадок, дарували, продавали, купували. У приватновласницьких, тимчасово-умовних володіннях право селян на користування землею було обмежене, а при купівлі-продажу землі передавалося лише право на її володіння з існуючими повинностями на користь державця.

Зростання земельної власності старшини та монастирів вело до обезземелення селян. Вільні військові маєтності передавалися в приватні руки. Обезземелювання селян відбувалося швидше, ніж козаків. Після визвольної війни 80-90% селян мали землю, в 30-40-х роках XVIII ст. безземельних і малоземельних селян було 40% від загальної кількості, а за даними ревізії 1764 р. 20% селянських дворів були безземельними і 78% - малоземельними.

Продовжувало існувати общинне землеволодіння. Сільська община (громада) об'єднувала козаків і селян, в її користуванні були угіддя, ліси, озера, якими вона розпоряджалася і розподіляла, продавала общинникам або стороннім особам, давала дозвіл на будівництво гребель, млинів. Ті члени громади, які не мали орної землі, обробляли громадські землі. Юридичне вони під назвою "вільних", "громадських", "мирських" вважалися власністю Війська Запорізького. До середини XVIII ст. общинне землеволодіння занепало під наступом гетьмансько-старшинської адміністрації, яка або скуповувала землю, або оголошувала її вільною і захоплювала. Общинні землі перейшли в індивідуальне користування.