Сторінка
3

Країни Латинської Америки в першій третині ХХ ст.

У Бразилії та Нікарагуа зіткнення прогресивних і реакційних сил у 20-і – на початку 30-х рр. набуло форми збройної боротьби. У середовищі молодшого офіцерства бразильської армії тоді виник патріотичний і антиолігархічний рух тенентистів (португальською tenente – лейтенант). У липні 1922 р. вони організували повстання у форті Копакабана в Ріо-де-Жанейро, через 2 роки – в Сан-Паулу і утримували місто протягом трьох тижнів, а колона повстанців під командуванням капітана-інженера Луїса Карлоса Престеса, застосовуючи тактику маневреної партизанської війни, за 2,5 роки пройшла 25 тис. км з південного сходу на північ 14-ма штатами країни, завдавши півсотні поразок кращим генералам урядової армії, непереможною вона в лютому 1927 р. відступила на територію Болівії.

Частина тенентистів підтримала очолюваний губернатором штату Ріу-Гранді-ду-Сул Жетуліу Варгасом “Ліберальний альянс”, який виступав з націонал-реформістських позицій, користувався авторитетом серед трудящих і мав тісні зв’язки зі США. Внаслідок т. зв. “Ліберальної революції” у жовтні 1930 р. Варгас став президентом Бразилії, а реакційна “кофейна олігархія” була усунена від влади, що відкрило шлях до перетворень. Нова конституція 1934 р. декларувала принцип обов’язкової більшості бразильців в апараті управління національним банком, промисловим чи торговельним підприємством, містила статті про 8-годинний робочий день, право робітників і службовців укладати колективні договори, 2-тижневі відпустки для працюючих.

Варгас широко використовував соціальну демагогію, виставляючи себе засновником “держави справедливості”. Декрети про націоналізацію компанії “Ллойд бразилейру” (квітень 1936 р.), що належала британському капіталу, та нафтових родовищ (квітень 1938 р.), а також декрети про мінімум зарплати, пенсії для промислових робітників та підвищення зарплати їхнім окремим категоріям використовувалися для галасливої реклами про настання “нової ери” в історії країни. Своє головне завдання Варгас, чия влада після розпуску наприкінці 1937 р. конгресу і заборони діяльності політичних партій стала фактично диктаторською, вбачав у стимулюванні розвитку державного сектора економіки.

У Нікарагуа в травні 1926 р. ліберальна опозиція також піднялася на боротьбу проти реакційного режиму, невдовзі до армії лібералів приєднався повстанський загін під проводом робітника Аугусто Сесара Сандіно, що продовжив бойові дії після того, як опозиція через рік склала зброю. Восени 1927 р. за участю добровольців майже з усієї Л.А. на півночі країни почала формуватися партизанська армія, яка завдала чимало прикрощів урядовим військам і підрозділам морської піхоти США. Зрештою, обраний у листопаді 1932 р. президентом Нікарагуа від партії лібералів Сакаса погодився піти на переговори із Сандіно.

Той погодився на роззброєння за умови, що всі війська США будуть виведені з території країни (до початку 1933 р. вони дійсно були евакуйовані), а уряд відмовиться від укладення з іноземними державами нерівноправних угод. У лютому 1933 р. відповідна домовленість з президентом Сакасою була підписана, але через рік під час нових переговорів у Манагуа Сандіно і його соратники були по-зрадницькому заарештовані й розстріляні за наказом командувача створеної США національної гвардії – генерала Анастасіо Сомоси, який через 2 роки встановив диктаторський терористичний режим.

Світова економічна криза 1929-1933 рр. завдала Л.А. серйозних збитків, різке падіння попиту на світовому ринку на товари латиноамериканського експорта призвело до згортання виробництва, масового банкротства банків і фірм, погіршення економічного становища народних мас і різкого зростання безробіття.