Сторінка
3

Близькосхідний регіон у другій половині 40-х – середині 60-х рр.

Після завершення терміну перемир'я 9 липня 1948 р. сили ЦАХАЛ несподівано перейшли в наступ на всій довжині арабо-ізраїльського фронту. У ході жорстоких боїв ізраїльтянам вдалося вибити ліванців з Галілеї та майже повністю знищити сили палестинських арабів. На півдні єврейські сили 15 жовтня деблокували оточені раніше ізраїльські підрозділи й самі завершили до 20 жовтня оточення 4000 єгипетських солдат біля Фалуджі. Останньою військовою операцією війни було витіснення ізраїльтянами 6-9 березня 1949 р. нечисленних йорданських патрулів з пустелі Негев. Не чинячи опору араби залишили пустелю, а євреї 10 березня вийшли до невеликого арабського села Умм Рашраш на березі Акабської затоки, на місці якого згодом збудовано порт Ейлат.

Після переможної для Ізраїлю війни мирні переговори між арабськими державами та євреями відбувалися на о. Родос. Ізраїль підписав угоди про перемир'я з Єгиптом у лютому 1949 р., з Ліваном—у березні, з Трансйорданією — у квітні, Сирією — в липні, Саудівська Аравія формально не брала участі у війні, а Ірак відмовився підписувати мирну угоду. У результаті війни Ізраїль додатково до визначених йому ООН територій захопив 6,7 тис. кв. км. З окупованих земель змушені були тікати близько 750 тис. арабів. За даними ООН, на початок 50-х років за межами Палестини перебувало 906 тис. арабських біженців. У межах єврейської держави залишилося не більше ніж 200 тис. арабів.

2. Антимонархічна революція 1952 р. в Єгипті і Суецька криза 1956 р.

Розстановка сил на Близькому Сході суттєво змінилася після антимонархічного перевороту "вільних офіцерів"у Єгипті (площа – 1,001 млн. кв. км, населення – 68 млн. чол. на 2000 р.) 23 липня 1952 р., який позбавив влади короля Фарука, званого в Європі "королем-плейбоєм". Змушений відректися від престолу на користь свого сина Ахмеда Фуада, якому не було навіть року, Фарук відплив до Італії. Регентом при новому королеві було призначено його дядька Алі Махір-пашу. Король-немовля не зміг завадити "вільним офіцерам" проголосити Єгипет 18 червня 1953 р. республікою. Головою держави став генерал-лейтенант Мухаммед Нагіб, що був найстаршим за званням в організації "вільних офіцерів". Водночас активну боротьбу за владу розпочав підполковник Гамаль Абдель Насер, прихильник більш радикальних кроків у боротьбі з Британією та Ізраїлем. Поступово М. Нагіб був усунутий від реального керівництва країною, а після дискусії 1954 р. про місце партій у політичному житті країни його вислали під домашній арешт у віддалене село.

Уже через два місяці після перевороту "вільні офіцери" звернулися до Британії з вимогою евакуювати британські війська із зони Суецького каналу. Щоб продемонструвати свою рішучість, єгиптяни здійснили кілька нападів па дислоковані в зоні каналу англійські війська, у відповідь Велиа Британія заморозила єгипетські авуари у своїх банках. Пізніше, коли англо-єгипетські переговори вже наближалися до успішного завершення, бажаючи їх зриву, ізраїльська агентура в Єгипті організувала кілька антианглійських нападів на бібліотеки та кінотеатри. Оскільки єврейських нападників було затримано, Г.А.Насер видав розпорядження інтернувати, а згодом і вислати єврейське населення Єгипту. У ході англо-єгипетських переговорів було досягнуто порозуміння про скорочення британських військ у зоні каналу з 80 до 20 тис. осіб, 19 жовтня 1954 р. узгоджено розрахований на 20 місяців графік виведення англійських військ з Єгипту. Велика Британія обумовлювала право впродовж 7 років після виведення військ здійснювати нагляд за дотриманням режиму каналу та в разі конфлікту на Близькому Сході, що загрожував би вільному судноплавству, ввести свої війська на законсервовані в зоні каналу військові бази. Окремий пункт передбачав, що останнє положення не поширюється на арабо-ізраїльський конфлікт. Після виведення британських військ у країні було відмінено військовий стан, що діяв з 1952 р., оголошено амністію політв'язням, на загальнонародному плебісциті затверджено конституцію й обрано першим президентом країни Г.А.Насера Військові лідери Єгипту довгий час не мали визначеної та чіткої політичної програми, проголошуючи ідеологію єгипетського націоналізму. У 1953 р. було опубліковано книгу Г.А.Насера "Філософія революції", в якій обстоювалися панарабістські та панмусульманські гасла. Ліквідувавши того ж року всі політичні партії, військові створили громадсько-політичний рук Об'єднання свободи на чолі з Г.А.Насером. У внутрішньому житті реформи нового уряду полягали в націоналізації промисловості та ліквідації великого землеволодіння, а також у боротьбі з проявами західної ментальності та культури - "єгиптизації" суспільного життя.

Єгипет звернувся до країн Заходу з проханням поставити йому необхідну для боротьби з Ізраїлем зброю. Лондон і Париж обмежилися в 1954 р. до невеликих поставок замовленого свого часу ще королем спорядження. Крім того, з метою економічного тиску на Єгипет Британія скоротила обсяги закупівлі єгипетської бавовни. Обіцяючи поставити єгиптянам сучасну зброю, США виставляли умову приєднання країни до Багдадського пакту. У цій ситуації Г.А.Насер звернувся за допомогою.до СРСР. На військовому параді в Каїрі 27 вересня 1955 р. єгипетська армія продемонструвала найновіші зразки авіаційної, танкової та артилерійської техніки, отримані з СРСР, Чехословаччини та Польщі.

Зміцнення нового єгипетського уряду загострило ситуацію навколо Ізраїлю. Отримуючи від уряду Г.А.Насера військову та фінансову підтримку, активізували свої дії палестинські партизани — "федаїни". У відповідь на їх напади Ізраїль вдався до військових рейдів на територію Сирії (жовтень і грудень 1955 р.), а також до сектору Гази (лютий і серпень). У свою чергу, наприкінці 1955 р. Сирія, Саудівська Аравія та Єгипет створили організаційні структури спільного військового командування. У квітні наступного року до них приєднався Йемен. Створюючи антиізраїльську коаліцію, 25 жовтня 1956 р., Єгипет підписав з Йорданією та Сирією угоду про спільне військове керівництво, яка передбачала призначення єгипетського головнокомандувача силами сусідніх із. Ізраїлем арабських країн.