Сторінка
2

Економічне і соціально-політичне становище Франції у міжвоєнний період

26 жовтня 1919 р. група з 71 чоловіка прогресивних письменників, юристів, художників Франції на чолі з А. Франсом та А. Барбюсом виступила з прилюдним протестом проти блокади та інтервенції у радянській Росії. У ході революційного піднесення відбулося кількісне зростання Соціалістичної партії Франції. На початку 1920 р. в її радах було 150 тис. чол. Одночасно в Соціалістичній партії почався процес формування лівого крила на чолі з М. Кашеном.

Відповіддю правлячих кіл Франції ось на такі події стало формування у 1919 р., напередодні парламентських виборів Національного блоку. Його очолили Пуанкаре і Мільєран. Мета блоку: придушити революційний рух, проводити “тверду політику” щодо Німеччини. Гасло блоку “Німці за усе заплатять!” стало дійсно популярним. У блок увійшли всі буржуазні партії, а також партія Радикалів і Радикал-соціалістів

У листопаді 1919 р. відбулися вибори до парламенту. Перемогу здобули партії Національного блоку, вони одержали 2/3 мандатів у палаті депутатів. Головою уряду 3 січня 1920 р. став соціаліст О. Мільєран. Мета його уряду полягала у приборканні революційного руху, скасуванні 8-годинного робочого дна на виробництві. У відповідь робітничий клас посилив страйковий рух. Найвагомішим був страйк залізничників, який почався 25 лютого 1920 р. Залізничники вимагали додержання 8-годинного робочого дня, збільшення зарплати, націоналізації залізниць.

1 травня 1920 р. страйк залізничників поряд із масовими демонстраціями набув рис загального страйку. Страйк тривав три тижні і був припинений лише рішенням верхівки профспілок. Уряд вдався до репресій проти страйкарів. 25 тис. залізничників було звільнено з роботи без права вступу на роботу в системі залізниць.

На хвилі революційного піднесення із Соціалістичної партії виділилось ліве крило, яке у грудні 1920 р. утворило Французьку Комуністичну партію. Її лідерами були М. Кашен і П.Вайян-Кутюр’є. Віднині розвиток революційного робітничого руху у Франції вступив у новий етап. На травень 1921 р. в рядах ФКП було уже 90 тис. членів. Друкованим органом партії стала газета “Юманіте”.

Національний блок перебував при владі до червня 1924 р. і робив все для того, щоб придушити робітничий рух. Уряд Бріана (січень 1921 – січень 1922 р.) продовжував той же курс. Його прихід до влади в 1922 р. означав поворот до ще більш жорсткого внутрішнього курсу, було здійснено спробу урізати права профспілок, було скасовано 8-годинний робочий день для моряків. Тоді ж на багатьох підприємствах робочий день був збільшений до 10-12 годин. Почались судові процеси проти депутатів-комуністів та ін.

Гонка озброєнь стала суттєвою ознакою в діяльності уряду Р.Пуанкаре. Франція утримувала 700 тисячну армію, найбільшим в Європі був і повітряний флот. Все це вимагало збільшення податків з населення і дійсно за 1920-1922 рр. вони зросли на 2/3.

Такі “здобутки” Національного блоку викликали протест широких верств населення. Відволікаючим маневром з боку Національного блоку мала стати окупація французькими і бельгійськими військами Рурської області, що і сталося 11 січня 1923 р. Приводом для окупації було невиконання в повному обсязі Німеччиною її репараційних зобов’язань. Окрім того, французькі правлячі кола розраховували таким чином поліпшити економічні позиції, раз і назавжди підірвати економіку і воєнну могутність Німеччини і закласти матеріальну базу для досягнення воєнної та економічної гегемонії Франції в Європі.

Однак, у реальності все складалось дещо по іншому. Антивоєнні настрої французів зростали з кожним днем. Власне, увесь 1923 р. пройшов під знаком вимог про виведення французьких військ з Рурської області. Уряд Пуанкаре жорстоко розправлявся з протестуючими французами. По звинуваченню у змові проти держави були кинуті в тюрму М. Кашен та інші діячі Компартії.

Тиск внутрішній і зовнішній з боку Англії і США змусив Пуанкаре вивести в кінці 1923 р. війська з Рурської області. Це означало крах політики “лобової атаки”. Франція відтепер переходить від наступальної тактики до оборони. Це і стало причиною падіння уряду Пуанкаре, краху Національного блоку. З цих пір Франція бере курс на лівий блок.

Період 1924-1929 рр. характеризується для Франції, як і для багатьох інших країн Європи, стабілізацією в економіці і спадом революційної хвилі. Це були роки піднесення таких галузей важкої промисловості, як металургійна, машинобудівна, автомобільна, авіаційна і хімічна. У 1928 р. Франція виплавляла сталі і чавуну у 2 рази більше, ніж у 1913 р. Загальний приріст промислового виробництва зріс на 40%. Це у свою чергу сприяло зміцненню франка.

Партії лівого спрямування, а саме: радикалів, соціалістів, республіканських радикалів та помірковані антиклерикали напередодні виборів до парламенту утворили Лівий блок. Компартія Франції до Лівого блоку на увійшла. Його програмні вимоги були такими: загальна політична амністія, поновлення на роботі залізничників, дотримання закону про 8-годинний робочий день, запровадження податку на капітал і т. д. Передбачалося і встановлення дипломатичних відносин з СРСР.

У травні 1924 р. відбулися вибори до парламенту. Лівий блок домігся перемоги, отримавши 315 місць проти 258, здобутих Національним блоком. Президентом став правий радикал Г. Думерг. Уряд Лівого блоку, що перебував при владі з червня 1924 р. по липень 1926 р., послідовно очолювали Е. Ерріо, Пенлеве, Бріан. Соціалісти до уряду Лівого блоку не входили.

Що було виконано із передвиборчої програми Лівого блоку? 28 жовтня 1924 р. уряд Ерріо визнав СРСР, провів часткову амністію робітникам і матросам за революційні виступи у 1919 р., прийняв закон про надбавку зарплати державним чиновникам та ін. Жінки отримали право участі у виборах до місцевих і кантональних органів влади, була обмежена у правах католицька церква. Однак сенат (там більшість мав Національний блок) значно урізував реформи Е. Ерріо. При спробі Ерріо ввести податок на капітал, сенат звинуватив уряд у незадовільному фінансовому проекті і відправив його у відставку.