Сторінка
3

Державне регулювання інформаційним суспільством в Україні

– адміністративні процедури, спрямовані на гарантування певного рівня якості, досвідченості, кваліфікації працівників різноманітних послуг і продавців товарів: це процедури стандартизації, реєстрації, сертифікації, ліцензування тощо;

– створення і регулювання діяльності державних інститутів інформаційної інфраструктури: організація системи урядової та науково-технічної інформації, відповідно – порядок акумулювання різноманітних даних і доступу до них;

– регулювання діяльності приватних суб’єктів інформаційного забезпечення: державні інвестиції, податкові пільги, регулювання тарифів природних монополістів, сприяння притоку іноземних і вітчизняних приватних інвестицій тощо.

Заходи першого виду захищають інтереси споживачів, оскільки при порушенні певних стандартів чи гарантій, коли якась важлива інформація була прихована від споживача, держава може вимагати повної компенсації завданої шкоди за допомогою заходів правового регулювання. Вагоме значення має створення загальнонаціональної системи інформаційного забезпечення, перетворення окремих локальних сегментів інформаційних систем в єдину мережу, що відповідає вимогам сучасного глобального інформаційного простору.

Що стосується третього напряму, то ця група заходів безпосередньо спрямована не тільки на формування інформаційної інфраструктури (створення сучасних мереж поширення інформації, впровадження сучасних високотехнологічних засобів передачі і поширення інформації), а й на сприяння інформаційному бізнесу, тобто створення сприятливих умов діяльності для суб’єктів, зайнятих виробництвом і поширенням (купівлею і продажем) інформації.

Повноцінна інтеграція України у світовий інформаційний простір можлива лише через створення необхідної сучасному господарству інфраструктури, першочерговою умовою якої є подолання відставання вітчизняної інформаційної галузі. З метою досягнення суттєвих успіхів у формуванні і розвитку ринкових відносин необхідним кроком є створення адекватної інформаційної інфраструктури, що можливо тільки на основі активної і послідовної державної політики за зазначеними вище напрямами.

В умовах існування сучасних інформаційних мереж вирішальна роль відводиться не стільки загальному керівництву у вигляді наднаціональних контролюючих органів, скільки інформаційному забезпеченню всіх структурних вузлів мережі. Ефективність функціонування мережі забезпечується саме вчасністю і достовірністю знаходження інформації задля прийняття правильного рішення. У такій ситуації формується нова роль держави у створенні системи інформаційного забезпечення. Ця нова роль полягає не в жорсткому керівництві всією системою та її структурними ланками.

По-перше, це встановлення стратегічних орієнтирів розвитку економіки країни та відповідно ролі інформаційної системи у цьому процесі на основі розуміння загальної логіки та тенденцій суспільного прогресу.

По-друге, це створення умов для функціонування ефективної і прозорої інформаційної системи, яка б забезпечувала доступність до всієї необхідної інформації. Проблеми можуть бути пов’язані не тільки з технічним забезпеченням організації доступної, достовірної, всеохоплюючої інформації, скільки із доланням ринкових невдач, інформаційної асиметрії і, водночас, визначенням тих сфер, де інформація повинна бути закрита, захищена.

По-третє, актуальність проблеми ефективного входження України в глобальне середовище і пошуку власних конкурентних переваг у цьому середовищі зумовлюють надзвичайне значення впливу держави на формування середовища господарювання суб’єктів інформаційного бізнесу. Особливого значення набуває проведення інформаційної політики держави, спрямованої на об’єктивне висвітлення можливостей різних підприємств та неупереджену оцінку їх інвестиційної привабливості. Часто така оцінка визначається експертами, зацікавленими в продажу пакетів акцій власним компаніям чи стороннім інвесторам, і є, таким чином, заниженою. Метою таких оцінок нерідко є проведення спекулятивних операцій, а не реальне залучення інвестицій.

У даний момент за кордоном йде хвиля злиття найбільших інформаційних компаній світу у великі об’єднання, що будуть контролювати ринок створення і поширення масової інформації в цьому столітті. Ці перетворення є відповіддю провідних інформаційних компаній на можливості, створювані новими технологіями і змінами в системі регулювання інформаційної індустрії. Оскільки цей процес надзвичайно динамічний, у нашої країни є всього декілька років для того, щоб зайняти гідне місце в системі міжнародних інформаційних відносин.

Необхідно зазначити, що збереження конкуренції, боротьба з монополізмом окремих виробників чи фірм, що надають послуги, також є наріжним каменем державного регулювання. У сфері телекомунікацій об’єднання різних компаній на національному і міждержавному рівнях відбуваються обов’язково з дозволу відповідних органів, що визначають, чи не приведе об’єднання двох чи більше компаній до виникнення монополії, що усуне конкуренцію і, як наслідок, з часом знизить якість і розмаїтість послуг, наданих діловому світу і населенню, приведе до росту цін [8].

Аналіз стану формування та використання інформаційних ресурсів в Україні доводить, що державна інформаційна політика залишається безадресною, тому реалізується безсистемно та непослідовно, що негативно позначається на процесах інноваційного вдосконалення державного управління. Це певною мірою зумовлюється відсутністю на державному рівні єдиної системи поглядів на реалізацію інформаційної політики та забезпечення інформаційної безпеки країни.

Проблеми у цій сфері розв’язуються без належної координації нормотворчої діяльності за цим напрямом. Останнім часом у Верховній Раді України розглядалося понад 27 законопроектів, віднесених до регулювання діяльності у галузі інформаційних ресурсів, 4 законопроекти – у галузі інформаційно-комунікаційних технологій, 6 – інформаційної безпеки.