Сторінка
2

Дипломатика як спеціальна історична дисципліна

Проблема походження актів має 2 такі аспекти: перша – канцелярське походження документа (де, ким і як, за чиїм приказом створений і виданий документ); друга – походження в більш широкому історичному змісті (які були передумови і причини створення актів, в чиїх інтересах вони складалися, яку мету при цьому ставили зацікавлені особи).

2. Практична дипломатика (експертиза документів) заглиблюється у рабовласницьку епоху, але найбільшого розквіту вона отримала у середньовіччя. Тоді був розроблений комплекс прийомів, за допомогою яких встановлювалася достовірність документів. Високого рівня розвитку дипломатика досягла в епоху Відродження, коли гуманісти і перш за все Лоренцо Валла (1407-1457рр.) виступили із викриттям ряду підроблених документів феодально-католицької реакції. Феодально-католицький лагер, що прагнув в епоху Реформації і Контрреформації до зміцнення позицій католицької церкви, також висунув із свого середовища ряд видатних істориків (Т. Конріг, Санеброк та ін.).

Кінцеве оформлення дипломатики як науки пов’язано з іменем французького вченого-ерудита Жана Мобільона (1632-1707рр.). Якраз він у своїй класичній праці “Дипломатика у шести книгах” (Париж, 1661 р.) ввів термін дипломатика як назву наукової дисципліни. Ж. Мобільон обгрунтував принципи дипломатичного дослідження і палеографії, зробив класифікацію актів всіх європейських держав, починаючи з найдавніших часів; розробив методику вивчення підроблених документів, вказав ознаки для датування і локалізації рукописів. Продовжувачами справи Ж. Мобільона виступили французькі вчені-дипломатисти Бернар Монкофон, монахи Тассен і Тустен. З другої половини XVIII ст., центр дипломатичних досліджень перемістився до Німеччини та Австрії. Подальший прогрес зарубіжної дипломатики повязаний з іменами вчених, серед котрих Т. Зіккель і Ю.Фіккер – австрійські історики середини другої половини ХІХ ст. Якраз вони остаточно розробили провідний метод дипломатики – формулярний аналіз.

У російській історіографії підтримується давня традиція дипломатичних досліджень. Про їх високий рівень свідчать, наприклад, “Помарські відповіді” старообрядця Андрія Денисова (1718р.). Самостійною історичною дисципліною дипломатика в російській історіографії стала в другій половині XVIII – початку ХХ ст., хоча під нею також розуміли палеографію, сфрагістику, філігранологію, а також деякі інші науки. Великий внесок в розвиток дипломатики внесли Баншиш-Каменський, Міллер, Малиновський, митрополит Євгеній (Болховитинов), Строєв, Калайдович, Безтушев-Ромін, а також Ліхачов, Лаппо-Данилевський.

Проводилися дипломатичні дослідження і в Україні. Так в кінці XVIII ст. вивчення питання про достовірність (приналежність) грамоти князя Федора Кориятовича (1390р.) монастирю св. Миколи в Мукачеві послужило поштовхом для створення І.Базиловичем шеститомної історії Закарпаття. В 20-х рр. ХІХ ст. в Харківському університеті вчений Паулович на основі праць Гаттерера читав курс дипломатики. Активно вивчали грамоти галицько-фолинського князя Льва, В. Левицький, А. Петрушевич, М. Грушевський, І. Лінниченко, І.Каманін; українсько-литовські, закарпатські – В. Барвінський, І. Данилович, Д.Щербаковський; українсько-молдавські – А. Яцимирський, Н. Гремаде, досліджувалась канцелярія гетьмана Д. Апостола.

Вітчизняна історична наука переглянула питання про предмет і завдання дипломатики і поставила формальний аналіз на службу історичного дослідження. Вчені С. Ваяк, С. Веселовський, А. Горський, О. Каменцева, С.Каштанов, Т. Ніколаєва, Н. Носов, М. Тіхоміров, Л. Черепнін внесли вагомий внесок в справу розробки теоретичних проблем дипломатики, методики її дослідження. В 20-ті роки Археологічна комісія ВУАН розгорнула роботу по підготовці “Українського дипломатарія” – систематичного зібрання актів українського діловодства, приватно-правових документів, епістолографії. Проте він не був виданий. В 20-30-х рр. були опубліковані роботи В. Розова (Українські грамоти XIV- першої половини XV ст. К., 1828р.), А. Введенського. З кінця 50-х рр. стали виходити праці І. Крипякевича, А. Генсеровського, Я.Дашкевича, Н. Ковальського, Ю. Мисика та ін., присвячені дослідженню давньоруських документів, актових книг, документів Б. Хмельницького, історіографія дипломатики.

На жаль, на розвиток досліджень в цій галузі справили негативний вплив тенденції застійних років. В даний час відновлена Археологічна комісія АН України, розгорнута широка діяльність по виданню джерел з історії України, значно активізувалися дослідження в галузі дипломатики та інших спеціальних історичних дисциплін.

3. Питання про походження актів має два аспекти: а) виявити канцелярське або поза канцелярське походження тексту і способи його підтвердження; б) вивчення всього комплексу причин походження цього акту.

Після знайомства з особливостями внутрішньої та зовнішньої форми залучення джерел, дослідник, вивчаючи походження, повинен порівняти внутрішній зміст акту, що вивчає із змістом подібних джерел по лінії історико-юридичного, історико-географічного, історико-політичного, історико-економічного аналізу.

Історико-юридичний аналіз зводиться до співставлення акта з джерелами тих різновидів, котрі в іншому світі і розрізі показують норми права, зафіксовані в акті (закони, укази і т.і.). Порівняння даних джерел різного походження допомагає зрозуміти юридичну суть документа. При історико-географічному аналізі проводиться ідентифікація фігуруючих в акті об’єктів з відомими географічними пунктами, коли це можливо, і встановлюється їх місце на карті. Мета історико-політичного аналізу – відтворити основні риси, рушійні сили політичної боротьби в тому центрі, де був виданий акт, і в тому районі, де знаходився об’єкт дії юридичних норм акту. Для здіснення історико-політичного дослідження широко використовувалися джерела неактового характеру, що розкриваючи перипетії актів політичної боротьби, сімейні і службові зв’язки учасників і т.і. (літописи, родословні і т.і.). Історико-економічний аналіз пропонує порівняння актів з даними джерел, що характеризують економічну кон’єктуру в районі дії норм акту (книги, де велися записи економічного характеру, пам’ятками “матеріальної культури” і т.п.).