Сторінка
1

Реквізити ділових паперів

Для оформлення організаційно-розпорядчих документів ви­користовують такі реквізити:

1. Державний Герб України (для державних організацій).

2. Емблема (логотип, фірмовий знак) організації.

3. Зображення нагород.

4. Код організації за класифікатором підприємств і органі­зацій (УКПО).

5. Код форми документа за класифікатором управлінської документації (УКУД).

6. Назва міністерства чи відомства (для державних органі­зацій).

7. Назва організації автора документа.

8. Назва структурного підрозділу.

9. Індекс підприємства зв'язку, поштова й телеграфна адре­са, номер телетайпа (абонентського телеграфу), номер те­лефону (факсу), вихідні дані електронних засобів зв'яз­ку, номер рахунка та назва банку.

10. Назва документа.

11. Дата.

12. Індекс (вихідний номер документа).

13. Посилання на індекс та дату вхідного документа.

14. Місце укладання та видання.

ІЗ. Ґриф обмеження доступу до документа.

16. Адресат.

17. Ґриф затвердження.

18. Резолюція.

19. Заголовок до тексту.

20. Позначка про контроль.

21. Текст.

22. Позначка про наявність додатка.

23. Підпис.

24. Ґриф погодження.

25. Віза.

26. Відбиток печатки.

27. Позначка про засвідчення копії.

28. Прізвище виконавця та номер його телефону.

29. Позначка про виконання документа та направлення його до справи.

30. Позначка про перенесення даних на машинний носій.

31. Позначка про надходження.

Сукупність певних реквізитів, розміщених у встановленій послідовності, називається формуляром.

Реквізити бувають постійні (для виготовлення уніфікова­них форм чи бланків документів) і змінні (які використову­ють під час їх безпосереднього укладання).

Наявність того чи іншого реквізиту документа зумовлена назвою його виду, призначенням, змістом та підпорядкуванням вищому органу.

Реквізити в документі розміщують з урахуванням послідов­ності операцій його підготовки, оформлення й виконання.

Більшість документів умовно можна поділити па три частини:

1) заголовна (до неї відносять усі реквізити, що передують тексту); '

2) основна (текст і додатки до нього);

3) оформлення (реквізити, що розміщують нижче від до­датків).

ПИСЕМНЕ НАУКОВЕ МОВЛЕННЯ

Метою наукового твору є знайомство читача з результатами досліджень учених у різних галузях знань, їй підпорядковані і спосіб викладення мате­ріалу, і, відповідно, мовні засоби, що використо­вуються. Ці засоби повинні забезпечувати повне і точне осмислення теми, послідовність і взаємозв'язок думок. Усі міркування автора твору спрямовані на переконливе обґрунтування висновків, результатів, які були досягнуті під час досліджень. Чітка послідовність мислення автора передбачає насамперед логічне, а не емоційно-чуттєве сприйняття наукового твору, тому емоційно-експресивні мовні засоби не є домінуючими в ньому.

Особливість наукового стилю визначається частим вживанням термінів, спеціальної лексики, складних речень. Хоча, безперечно, не слід забувати і про лексичне багатство мови, її виражальні можливості і намагатися писати не тільки змістовно, але й цікаво.

Своє, особисте ставлення до предмета мовлення є першою сходинкою на шляху до власної творчості. Студенти звикли вважати конспект скороченим, переважно механічним записом матеріалу лекції. Справді, конспект (лат. conspectus — огляд) — стислий письмовий виклад змісту лекції, доповіді, роботи. Коротко сформульовані основні положення цих матеріалів вже називають тезами. Вміння написати тези, конспект дозволяє краще, глибше засвоїти мате­ріал. Конспект можна порівняти з тезами в дещо роз­ширеному вигляді. До нього входять цитати, тобто фак­тичний матеріал першоджерела, яке конспектують. Конспект може включати план, тези, цитати, тому ним найчастіше користуються. План складається з питальних чи розповідних речень, які є ніби заголовками до окремих частин книжки, лекції чи статті. Завдяки пла­ну дотримується порядок, послідовність викладу мате­ріалу. План і тези можна порівняти зі словом і речен­ням. Перше щось називає, друге передає закінчену думку. Так чи інакше, автор тез відбирає значущу саме для нього інформацію, це вже прихована оцінка її.

Некритичність, інтелектуальна пасивність студента якоюсь мірою деформують, перекручують навчальний процес. Адже викладач і студент повинні бути рівно­правними суб'єктами цього процесу. На практиці викладач найчастіше виступає саме в-такій ролі, а ось студент залишається об'єктом навчання, котрий не має ні голосу, ні власної думки. Таку ситуацію виправ­довують недостатнім рівнем знань у вчорашнього школяра. Можна погодитися, що йому важко полемі­зувати з викладачем. Однак здоровий скептицизм — риса не тільки освіченої людини, але й такої, котра прагне отримати освіту. Будь-яка істина може стати вашим надбанням лише тоді, коли ви самі перевірили її на життєздатність, і тому треба сумніватися, вима­гати, щоб вас переконували. І якщо автор статті, під­ручника не зміг цього досягти, треба мати сміливість сказати про це і обґрунтувати свої висновки.

Реферат, рецензія (відгук) допомагають студенту навчитися самостійно мислити в процесі пізнання. Існують певні етапи підготовки до написання науко­вого твору, правила його оформлення, вимоги до композиції, системи мовних засобів.

Логіка наукового дослідження визначає структуру твору. Його композиція складається з двох взаємо­пов'язаних частин: описової (оглядової) та основної. У першій, як правило, відбивається хід наукового дослідження та його актуальність. Тут слід також торкнутись (наскільки дозволяє обсяг твору) історії вивчення проблеми. Якщо в описовій частині йдеться про предмет і методи дослідження, то в основній — висвітлюються його методика, результати, робляться висновки.

Загальновживані слова, терміни, загальнонаукова лексика визначають мовні особливості стилю творів, в яких йдеться про результати досліджень, досягнення вчених. Слова в таких творах вживаються у своїх прямих значеннях, синонімів у наукових працях обмаль. Із зображувальних засобів переважають порів­няння. Вони допомагають скласти об'ємне уявлення про предмет розповіді.