Сторінка
2

Аналіз існуючих підходів до районування водосховищ та пропозиції по його удосконаленню

В роботі С.А.Дубняка і О.В.Кулачинського [6] виділені смуги міграції меж між зонами водосховищ в залежності від коливання рівнів води.

Дещо по іншому підійшов до акваторіального районування дніпровських водосховищ Б.І.Новиков [8]. Ним були використані такі критерії районування: показники морфометрії (морфології) і гідрологічного режиму, розподіл донних відкладів та характер антропогенного впливу. При цьому були враховані аналогічні дослідження на дніпровських водосховищах, виконані іншими авторами [18, 19]. Кожне з водосховищ за гідроморфологічними показниками поділено [8] на три частини (нижню, середню і верхню), в межах яких за генезисом водних мас виділено ділянки (відроги) крупних приток Дніпра (Прип’яті, Тетерева, Сули, Ворскли, Самари, Конки) і ділянки, що зазнають впливу режиму роботи ГЕС – пригреблеві.

Описані вище методики районування знайшли широке використання в практиці вивчення водосховищ, в першу чергу, волзьких і дніпровських.

Якщо раніше водокористування і охорона вод базувалися на водогосподарських чи інженерно-технічних засадах, то наприкінці ХХ-го століття на перший план висунулись екосистемні підходи до використання вод і водних об’єктів. Це засвідчив, зокрема, Водний Кодекс України (1995). Тому виникає принципове питання, чи відповідає акваторіальне районування екологічним підходам? На це питання доводиться давати негативну відповідь, оскільки районування без використання істотних характеристик біоти не може вважатись екологічно обґрунтованим [15]. Адже для екологічного районування необхідно застосовувати набір показників, що всебічно характеризують структурні та функціональні особливості екосистеми водосховища.

Однією з перших спроб екологічного районування водосховищ була схема, запропонована О.Г.Піддубним [16], який виділив серед плесів ділянки, а в них – яруси (зони), потім – станції і біотопи. Пізніше О.Г.Піддубний [17] розвинув схему екологічного районування, як одну з форм аналітичного узагальнення гідробіологічної інформації про взаємовплив і взаємозв’язок організму та середовища, з метою розробки наукових основ управління продуктивністю і якістю середовища. Вихідною структурною одиницею екологічного районування О.Г.Піддубного є не акваторія водойми, а її біоценоз, що опанував характерні біотопи. За інтегральною ознакою, якою на думку автора є гідродинамічна активність товщі води, виділяються біотопи літоралі, субліторалі і профундалі.

Певні кроки у напрямку екологічного районування водосховищ були зроблені в роботах гідробіологічного напрямку, в яких здійснювалося виділення мілководь в окрему структурну одиницю водосховища. Так, в Інституті гідробіології НАН України ще з 40-х років XX століття сформувався підхід до мілководь водосховищ як до ландшафтів, аналогічних літоральним [9, 10]. В пізніших роботах українських гідробіологів [11, 21] мілководдя водосховищ розглядаються як ландшафтно-однорідні затоплені території, верхня межа яких проходить по урізу води при нормальному підпертому рівні (НПР) водосховища, а нижня (акваторіальна) – не виходить за межі глибинної зони мілководь на заплавних водоймах. Виходячи з поєднання ландшафтних особливостей і біологічних ресурсів, мілководдям водосховищ було надано статус природного комплексу включно з островами і прилеглими до них підтопленими територіями. Такий підхід, побудований на співвідношенні екологічних і географічних понять, може привести, на думку авторів, до створення єдиної уніфікованої класифікації природних екосистем.

В роботі [7] з позицій еколого-гідрологічного підходу [22] зона мілководь водосховища розглядається як частина його акваторії, на якій існують або можуть виникнути гідрологічні умови, сприятливі для розвитку вищої водяної рослинності. Акваторіальна межа цієї зони визначається глибиною розвиваючої дії хвиль 15 %-ї забезпеченості, а верхня (з боку суші) – висотою капілярного замочування прибережних ґрунтів,

З урахуванням викладених вище підходів до районування водосховищ і результатів власних досліджень автора [7] пропонується схема поділу водосховища на крупні структурні одиниці, яка на нашу думку може стати основою для розробки уніфікованого екологічного (еколого-гідрологічного) районування водосховищ.

Водосховище з частиною зарегульованої річки в межах зони виклинювання підпору можна розглядати як єдину екосистему з чітко фіксованими природними межами, структурою і функціональними особливостями. За двома останніми ознаками, як рекомендує Ю.Одум [14], цю екосистему першого рівня можна розділити на дві складові другого рівня: екосистеми озероподібної і річкової частин водосховища. Межа між цими екосистемами буде проходити по лінії, нижче (за течією річки) якої навіть в періоди межені спостерігається постійне затоплення заплави.

Складніше з межами між водосховищем і прилеглою сушею. Ця проблема не має вирішення в схемах акваторіального районування водосховищ і вимагає більш широкого екосистемного чи геосистемного підходу, оскільки між власне водосховищем (по межі зони мілководь) і сушею знаходиться територія, яка зазнає безпосереднього впливу водосховища – берегова зона. Дія водосховища виявляється в межах цієї зони процесами підтоплення земель і руйнування берегових схилів, підвищеною ерозійною активністю, своєрідним мікрокліматом і, як наслідок, трансформацією грунтово-рослинного покриву. Берегову зону, яку з певною умовністю можна назвати водоохоронною зоною, ми, як і інші дослідники [2, 3, 19], відносимо до екосистеми водосховища, розташовуючи її між верхньою з боку суші межею зони мілководь та умовною лінією, що оконтурює зону взаємодії водосховища з прилеглою сушею.