Сторінка
1

Поняття про мораль. Мораль та інші форми суспільної свідомості

ПЛАН

1. Поняття про мораль, її складові

2. Первісні форми моралі

3. Мораль і звичай

Використана література

1. Поняття про мораль, її складові

Етимологічно термін «мораль» походить до латинського слова «mos» (множина «mores»), що позначає «вдача». Інше значення цього слова - закон, правило, розпорядження. У сучасній філософській літературі під мораллю розуміється моральність, особлива форма суспільної свідомості і вид суспільних відносин; один з основних способів регуляції дій людини в суспільстві за допомогою норм.

Мораль виникає і розвивається на основі потреби суспільства регулювати поводження людей у різних сферах їхнього життя. Мораль вважається одним із самих доступних способів осмислення людьми складних процесів соціального буття. Корінною проблемою моралі є регулювання взаємин і інтересів особистості і суспільства.

Моральні ідеали, принципи і норми виникли з представлень людей про справедливість, гуманність, добро, суспільному благу і т.п. Поводження людей, що відповідало цим представленням з'являлося моральним, протилежне – аморальним. Іншими словами, морально те, що, на думку людей, відповідає інтересам суспільства й індивідів. Те, що приносить найбільшу користь. Природно, що ці представлення мінялися від століття до століття, і, крім того, вони були різні в представників різних шарів і груп. Звідси ж виникає специфічність моралі в представників різних професій. Усе сказане дає підставу говорити, що мораль має історичний, соціально-класовий і професійний характер.

Сфера діяльності моралі широка, але проте багатство людських відносин можна звести до відносин:

· індивіда і суспільства;

· індивіда і колективу;

· колективу і суспільства;

· колективу і колективу;

· людину і людину;

· людини до самої себе.

Таким чином, у рішенні питань моралі правомочно не тільки, колективне, але й індивідуальна свідомість: моральний авторитет кого-небудь залежить від того, наскільки правильно він усвідомлює загальні моральні принципи й ідеали суспільства і відбиту в них історичну необхідність. Об'єктивність підстави саме і дозволяє особистості самостійно, у міру власної свідомості, сприймати і реалізовувати суспільні вимоги, приймати рішення, виробляти для себе правила життя й оцінювати що відбувається. Тут устає проблема співвідношення волі і необхідності. Правильне визначення загальної підстави моралі ще не означає однозначного виведення з нього конкретних моральних норм і чи принципів безпосереднього проходження індивіда «історичної тенденції». моральна діяльність включає не тільки виконання, але і творчість нових норм і принципів, перебування найбільш відповідаючих сучасності ідеалів і шляхів їхнього здійснення.

Безцільно шукати точне визначення сутності моралі, це безуспішно намагалися зробити ще в стародавності. Можна лише позначити основний каркас понять, що «складають» цю науку:

· Моральна діяльність – найважливіший компонент моралі, що виявляється у вчинках. Учинок, чи сукупність учинків, що характеризує поводження особистості, дає представлення про її справжню моральність. Таким чином, тільки діяльність і реалізація моральних принципів і норм дають особистості право на визнання в неї справжньої моральної культури. Вчинок у свою чергу містить три компоненти:

1. Мотив, - морально усвідомлене спонукання зробити чи вчинок же мотивація, - сукупність мотивів, що означає перевагу тих чи інших цінностей у моральному виборі, індивіда здійснюючого вчинок. Наприклад, .Два приятелі, працівники Кисневого заводу, сиділи у випарника. Стояло жарке літо. Один з них сказав: «Добре б зараз остудитися!». Інший швидко відвернув заслінку, у результаті чого що сказав, був заживо заморожений, що вирвалися парами кисню .

Здавалося б, у даному випадку немає прямих спонукань до здійснення злочину, і тут злочинний результат не збігається з мотивами і цілями дії. Тут мотивація, є на перший погляд, неадекватної зробленому діянню. Це діяння, скоріше можна назвати безмотивним, однак «згорнутість мотиву», його ситуативна обумовленість не означає його відсутності. У даній імпульсній дії не було злочинної мети і відповідного мотиву, але тут спрацювала стереотипна готовність діяти легковажно, бездумно, під впливом окремих ізольованих представлень …

2. Результат,– матеріальні чи духовні наслідки вчинку, що мають визначене значення.

3. Оцінка навколишніми, як самого вчинку, так і його результату і мотиву. Оцінка учинку виробляється в співвіднесенні з його соціальною значимістю: його значенням для тієї чи іншої людини, людей, колективу, суспільства і т.д.

Отже, учинок ця не всяка дія, але дія суб'єктивна мотивоване, що має для кого-небудь значення і тому зухвале до себе визначене відношення (оцінку). Учинок може бути моральним, аморальним чи позаморальним, але, проте, що піддається оцінці. Наприклад, . підняти підрозділ в атаку морально, але якщо атака безрозсудна і приведе до безглуздої загибелі, те цей учинок не тільки аморальний, але і злочинний.

· Моральні (моральні) відносини – відносини, у которие вступають люди, роблячи вчинки. Моральні відносини являють собою діалектику суб'єктивного (спонукання, інтереси, бажання) і об'єктивного (норми, ідеали, удачі) з який приходиться вважатися, і які мають для індивідів імперативний характер. Вступаючи в моральні відносини, люди покладають на себе визначені моральні зобов'язання і разом з тим покладають на себе моральні права.

· Моральна свідомість – містить у собі пізнання, знання, вольове спонукання і визначальне вплив на моральну діяльність і моральні відносини. Сюди також відносять: моральна самосвідомість, моральну самооцінку. Моральна свідомість завжди аксиологічно, тому що в кожнім своєму елементі воно укладає оцінку з позиції виробленої системи цінностей і спирається на визначену сукупність моральних норм, зразків, принципів традицій і ідеалів. Моральна свідомість як система оцінок зі знаками чи плюс мінус, відбиває дійсність крізь призму схвалень і осудів, через протилежність добра і зла, відношення і діяльність, наміри - ці категорії в питаннях етики мають першорядне значення. Аристотель, вперше в європейській етиці всебічно розглянув поняття «намір», розумів його саме як підставу чесноти і свідомо протиставляв, відрізняв від волі і представлення («Никомахова етика», книга III, р.4, 5, 6, 7). Намір не має справа з тим, що неможливо здійснити, а спрямовано на те, що у владі людини, воно стосується засобів досягнення мети (не можна сказати: я маю намір бути блаженним) на відміну від волі взагалі, яка може мати справа з неможливим (бажання безсмертя, наприклад), і направляти на те, що поза нашою владою (бажання перемоги тому чи іншому атлету в змаганні), стосується цілей людини. Раціональне зерно думки Аристотеля, відповідно до якої намір стосується засобів, а воля - цілей людської діяльності, полягає в тому, що змістом наміру можуть бути, як правило, мети здійсненні, реальні, узяті в єдності з засобами їхнього досягнення. Намір також не є представлення. Перше завжди практично орієнтовано, виділяє у світі тільки те, що у владі людини, друге простирається на усіх: і на вічне, і на неможливе; перше розрізняється добром і злом, друге - істинністю і хибністю; перше є вказівка до дії, говорить про те, чого домагатися і чого уникати, що робити з предметом; друге аналізує, що таке сам предмет і чим він корисний; перше хвалять, коли воно погодиться с боргом, друге - коли воно істинно; перше стосується того, що відомо, друге того, що нам невідомо. До того ж, завершує свою порівняльну характеристику Аристотель, кращі наміри і кращі представлення зустрічаються не в тих самих людей. Власна істотна ознака наміру Аристотель вбачає в тім, що йому передує попередній вибір, зважування мотивів, під якими він насамперед розуміє різну роль розуму, що спонукує, і задоволень: « Воно є щось, що обирається переважно перед іншими».

Перейти на сторінку номер:
 1  2  3  4 


Інші реферати на тему «Філософія»: