Сторінка
6

Філософія духу. епістемологія

Знання належить суб'єкту і без нього не існує (без нього можли­ві лише матеріальні знаки, втілення знання). Стосовно людини, яка володіє свідомістю, нове знання, що виникає у пізнанні, виявляєть­ся елементом свідомості, який вступив у різні відносини з іншими елементами свідомості. Інтуїтивні, психологічні, утилітарні та інші можливі оцінки відносин нового або будь-якого виділеного елемен­ту знання до інших елементів свідомості дозволяють давати знанню різні характеристики, не виходячи за межі свідомості. Такими ха­рактеристиками виступають: очевидна істинність, задовільність, ко­рисність (або протилежні їм) та інші.

Свідомість має у розпорядженні елементи, тобто знаїіня із певни­ми характеристиками, що не викликають сумніву і прийняті нею. Характеристики інших знань, у тому числі привнесених пізнанням, визначаються їх ставленням до безсумнівно прийнятих знань. Зок­рема, якщо свідомість і пізнання витлумачувати лише як сукупності психологічних станів, то приписування психологічних характерис­тик елементам свідомості зводиться до встановлення їх відносин з відмінними і визначеними психологічними можливостями Усяка свідома діяльність суб'єкта, що стосується перетворення елементів свідомості або матеріального світу, відтворюється, тобто відображається у свідомості власними засобами (відчуттями і поняттями), не запозиченими і не такими, що здобуваються із зовнішнього світу. Свідомість здатна характеризувати свої елементи, не вдаючись до встановлення їх відносин поза нею. Більше того, якщо матеріальний світ з усіх поглядів відмінний від свідомості, то неможливо встано­вити якесь відношення елементів свідомості до нього: відношення можливе між речами, у чомусь подібними. Так що всі відношення елементів свідомості можуть бути лише відношеннями з іншими елементами свідомості. Противники приписування характеристик знань вказують на те, що характеристика ігнорує претензію знан­ня, уставлення до світу поза ним, своєрідна спрямованість свідо­мості назовні - інтенціональність. Інтенціональність не дозволяє пояснити, чому одні знання втілювані у перетворення матеріаль­ного світу, а інші - ні. Засобами самої свідомості можливо визна­чити стосунки її елементів до світу поза свідомістю. Не зрозуміло також, як можна охарактеризувати першоелементи виникаючої сві­домості за відсутності інших безумовно прийнятих елементів. От­же, основні характеристики знання мають визначатися його став­ленням до світу поза знанням.

Із численних характеристик знання основ­ними для пізнання є істинність і хибність. Помилка, помилковість визначаються харак­теристикою знання, вираженою теорією або концепцією істинності у межах певної теорії пізнання. Уся різноманітність концепцій іс­тини служить конкретизацією або розвитком трьох концепцій: від­повідності, пристосування і зв'язності. Серед них першого явного вираження набула концепція відповідності у філософії Платона і Арістотеля.

За концепцією відповідності, істина є знання, що відповідає дій­сності, а хибність, помилковість є знання, що не відповідає дійснос­ті. Якщо у визначеннях істини і хибності вказане лише одне став­лення до дійсності, то його стверджувальне вираження («відповідає») дозволяє встановити предмет знання, а заперечувальне («не відпові­дає») - ні. Тоді ж хибність, будучи знанням, повинна мати предмет, якому відповідає. Але тоді знання стає істиною і хибність неможли­ва, що суперечить фактам невідповідності знань дійсності. При фор­мально-логічному підході вихід із скрутного становища полягає у від­сутності предмета віднесення у тій події, до якої хибність стосується і припущення такого в інших подіях, діалектичний варіант концеп­ції відповідності з початків, у визначеннях істини і хибності, розріз­няє предмети віднесення: істина - це знання, відповідне суттєвому, а хибність - знання, відповідне несуттєвому в одній і тій же події. Не звертаючи уваги на слабкості кожного з варіантів на фоні іншо­го, відмітимо нездатність усіх варіантів вказати предмет віднесення заперечувальних суджень, унаслідок чого такі судження повинні бу­ти позбавлені ознак істинності або хибності, тоді як фактичне вжи­вання таких суджень ґрунтується на ознаках.

Формально-логічний варіант теорії відповідності, що вимагає ви­значеності знання і предмета його віднесення, допускає приписуван­ня істинності або хибності окремим галузям знання, але не знанню повністю. Діалектичний варіант характеризує знання повністю з спо­лученнями взаемнозаперечних термінів: знання суб'єктивне і об'єк­тивне, істинне і хибне, абсолютне і відносне. Такі сполучення стосу­ються не певних предметів, а тих, що змінюються, проходять становлення, є невизначеними. Предмети віднесення і знання по­винні вважатися такими, що змінюються, кожному з них притаман­но бути процесом. / істина є процес. Істина об'єктивна за джерелом, предметом віднесення, за змістом; істина суб'єктивна за формою, засобами використання. Об'єктивність істини означає незалежність її змісту від суб'єкта. Істина, що не змінюється з дальшим пізнанням, називається абсолютною. Істина, що змінюється з дальшим пізнан­ням, називається відносною. З точки зору діалектичної концепції від­повідності, абсолютні істини рідкісні і здебільшого банальні (як-от істини фактів), основний масив складають відносні істини, що не протистоять абсолютним, а включають їх у себе як частини. Якщо абсолютність істини витлумачується як повнота знання, вичерпне знання предмета пізнання у його безкінечних прямих і опосередко­ваних зв'язках, то, навпаки, абсолютна істина складається із віднос­них істин. Така абсолютна істина означає знання усієї матерії, що досягається безкінечною зміною поколінь, які пізнають, кожне з яких досягає відносних істин.