Сторінка
1

Концепція розвитку та її альтернативи

Змінюється чи не змінюється навколишній світ? А якщо змінюєть­ся, то чи мають ці зміни спрямованість? Чим зумовлені такі зміни, яке їх джерело? Такі питання завжди хвилювали людство. І кожне поко­ління намагалося знайти відповідь на них, спираючись на нагромад­жений досвід і знання. Динамічне XX століття з його стрімкими змі­нами у соціальному житті, тривожними тенденціями та загрозою глобальних катастроф, зумовлених зростаючою могутністю людського впливу на природу, роблять необхідним нове осмислення віковічних проблем формулювання сучасної філософської концепції розвитку.

1. Джерела філософської концепції розвитку

Ідея розвитку - одна з тих небагатьох ідей, що, насамперед, ніж стати невід'ємною часткою сучасної духовної культури, прой­шла через віки та епохи. Формування філософської концепції роз­витку також мало досить тривалу історію.

Уже первісне мислення мало своєрідні уявлення про мінливість світу та його розвиток. Філософи Стародавнього Китаю, Стародав­ньої Індії та Стародавньої Греції, опираючись на живе чуттєве сприй­няття дійсності, обґрунтовували ідею розуміння буття, що є вічно рухомим і мінливим, перебуває в постійному становленні. Грецькі мис­лителі розглядали становлення як єдність суперечностей, як взаємне перетворення елементів, а буття як вогонь-логос. Світ «єдиний, не ство­рений ніким із людей і ніким із богів, але був, є і буде вічно спалахую­чим та загасаючим вогнем», «ворогуюче з'єднується, із розбіжностей -найчудовіша гармонія, і все твориться через боротьбу по необхідності», стверджував Геракліт. Такі уявлення про Світ підтверджувались чис­ленними спостереженнями, узгоджувались з життєвим досвідом людей. Та такий же досвід давав підстави і для твердження, що при всій мінливості явищ їм властива й деяка усталеність. (З віком змінюється зовніш­ність людини, фізіологічні функції організму, досвід, внутрішній світ, інтереси, та все ж людина залишається сама собою).

Акцентуючи увагу саме на уявленні про Світ, представники елейської школи протиставили вченню Геракліта про мінливість буття, розу­міння його як усталеного і незмінного. Парменід поділив все буття на уявне і істинне. Істинне характеризує як незмінне та нерухоме, роз­глядається як те, що не має суперечностей й розвитку. Світ же чуттє­вого буття, на його погляд, мінливий та рухливий, створювався змі­шуванням протилежних початків - світлого і темного, вогню і землі. Захищаючи концепцію Парменіда, один з представників елейської фі­лософської школи Зенон Елейський висунув аргументи проти мисли-мості руху та множинності. Зенон відомий своїми логічними парадок­сами, в яких в негативній формі ставились важливі питання стосовно діалектичної природи руху. Для Зенона істинне буття - несуперечли-ве, а тому суперечливе буття - це буття уявне. Парадокси Зенона зводяться до того, що, по-перше, неможливо логічно мислити множин­ність речей; по-друге, що припущення існування руху приводить до суперечностей. Зенон показав, що розумовий аналіз руху несподівано приводить до результатів, що різко розходяться з очевидністю чуттє­вого сприйняття. Стріла летить, залишаючись в спокої, герой Ахіл не може догнати черепаху . Апорії Зенона свідчать і про суперечність буття, і про складність розуміння реальних процесів руху. На основі роздумів виникає перша спроба розробки філософської концепції роз­витку - діалектики. (Арістотель вважав першим діалектиком Зенона Елейського, який аналізував суперечливість руху, загострив парадок­си, суперечності проблем перервного та неперервного, множинного і єдиного, цілого та частини).

Антична діалектика як більш-менш цілісна концепція розвитку на­магається надати найдревнішім людським роздумам про постійну мін­ливість світу абстрактно-загальну, філософську форму, поки ще не по­риваючи повністю з символами та образами. Думка про мінливість об'єднується з однією з найважливіших діалектичних ідей - ідеєю єд­ності та протистояння суперечливостей, з допомогою якої стародавні грецькі філософи намагаються пояснити народження світу. Геракліт, Платон, Арістотель, і, нарешті, Плотін і неоплатоніки висловили бага­то діалектичних ідей, продумали майже всі основні категорії діалектики як теорії розвитку на основі осмислення стихії становлення, але були дуже далекі від створення системи категорій і від створення діалектики як особливої науки. Та навіть стверджуючи думку про загальність та вічність руху, античні філософи уявляли Космос у вигляді чогось вічно­го, завершеного та прекрасного цілого, що схильне тільки до циклічних змін («спалахів» та «згасань»), тобто, на їх погляд, все перебуває в безпе­рервному русі, але, врешті-решт, все і перебуває в спокої в межах однієї космічної кулястості, зміни, та зв'язане з ними поняття часу асоціюється лише з повторенням, з поверненням на «круги своя».

Спроба вийти за межі циклічності античних уявлень про розвиток зроблена Августіном Блаженним (V ст.). Для християнського світогляду, що панувало в Середньовіччі, життя уявлялося напруженим чеканням наступного пришестя рятівника, месії; розгортається від ми­нулого до майбутнього. Так виникає уявлення про спрямованість змін в часі, характерних для розвитку та стверджується ідея про їх непов­торність. В XV ст. ідея динамізму, вічного становлення вноситься Миколою Кузанським в ідею особистісного абсолюту. Креаціоністська ідея, якій філософ надавав велике значення, трансформувалась на ґрунті пантеїзму в проблему генези універсуму як обмеженого, конкретного максимуму з безмежного та єдиного абсолютного максимуму. Бог, який є безмежною можливістю сущого і абсолютним єдиним, має в собі в «згорнутому» вигляді всю безмежну багатоманітність природного та людського світу. Породження є нібито «розгортання» єдності в мно­жинність, простоти в складність.