Сторінка
9

Бюджетний федералізм

Пізніше федералізм відродився в асиметричній формі, що означає різний статус провінцій та неоднакові для всіх фінансові відносини з федеральним центром на засадах двосторонніх угод і, зокрема, протилежні підходи до ідеї федеративного союзу з боку англомовної частини країни і націоналістичного франкомовного Квебеку. З 1977 р. у Канаді діє субсидіарний механізм вирівнювання фінансового потенціалу провінцій за рахунок спеціального фонду, створеного з коштів федерального бюджету. Величина субсидій визначається залежно від суми кожного з податків, які надходять у бюджети провінцій. Ця система забезпечує провінціям середній рівень бюджетних доходів за розрахунковою середньою нормою оподаткування. У результаті уряди всіх провінцій розпоряджаються фінансовими ресурсами, достатніми для фінансування загальнонаціонального стандартного рівня видатків з урахуванням кількості населення. Система фіскального вирівнювання доповнюється федеральними цільовими субсидіями на потреби фінансування соціальної сфери.

У всіх країнах продовжуються нескінченні пошуки оптимальної пропорції між централізованими (загальнодержавними) й децентралізованими (місцевими) фінансами, результат яких значною мірою залежить від динамічного співвідношення заінтересованих соціально-економічних сил.

Розглянемо британську модель фінансового вирівнювання, яка має свої специфічні особливості, оскільки в цій країні історично сфера діяльності і компетенція місцевих органів самоврядування значно ширші, ніж у ряді континентальних західноєвропейських країн. У Британії ця система діє насамперед у формі грантів на вирівнювання місцевих податкових надходжень. Обсяг грантів, які передаються центральним урядом у розпорядження місцевих органів влади, визначається на основі трьох критеріїв.

Першу частину гранта надають за ресурсною ознакою за умови, коли кожний пенс надходжень від місцевого податку на нерухоме майно створює бюджетні доходи на душу населення менші, ніж за цим показником на національному рівні. Грант на вирівнювання податкових надходжень стає аналогом гранта на бюджетне вирівнювання. Щоправда, такий спосіб не забезпечує повного вирівнювання в національному масштабі, оскільки кошти не вилучають із тих регіонів, де додатковий пенс приносить суму, яка перевищує національний стандарт.

Друга частина гранта залежить від вікової структури населення і/або природних умов і ресурсних можливостей певної території, тобто її надають відповідно до специфічних потреб місцевого характеру. Цю частину визначають на основі бюджетних витрат минулого року, а тому, крім реальної потреби в коштах, на розрахунок впливає також ефективність діяльності місцевої адміністрації. Третю частину надають пропорційно чисельності населення даної території.

Витрачання гранта на вирівнювання місцевих податкових надходжень передається на розсуд урядів конкретних адміністративно-територіальних одиниць. Він замінив собою численні цільові гранти для фінансування конкретних витрат.

У 1976 р. за доповіддю урядової комісії Лейфілда було запропоновано проект реформування системи субсидування місцевих бюджетів. Річ у тім, що до 1990 р. для визначення доходів місцевих бюджетів у Великій Британії необхідно було здійснити досить складні розрахунки щорічної ренти від вартості земель та будівель. Розмір податку обчислювався щорічно як певна кількість пенсів на один фунт стерлінгів вартості оподатковуваного нерухомого майна, що перебувало на території, підконтрольній даній податковій інспекції. Тобто податок розраховували діленням доходу, що припадав на кожен фунт стерлінгів оподатковуваної вартості в цьому регіоні, на потрібну для певного місцевого бюджету загальну суму податкових надходжень.

Складність адміністрування і податкового менеджменту такої системи місцевого оподаткування довершувала велика кількість пільг для сільського господарства та сімейних знижок для домо-господарств, що залежали від величини доходів платників та їх видатків і були розраховані на зниження регресивності податку.

Отже, суть доповіді Лейфілда про реформу місцевих фінансів полягала в тому, щоб, по-перше, оподатковувати вартість майна, а не ренти і, відповідно, виключити із розрахунку субсидій (грантів) вартість майна, обмежившись показником доходів на душу населення; по-друге, податок на майно, як фінансову основу місцевих бюджетів доповнити місцевим податком на доходи фізичних осіб. Останню пропозицію Лейфілда відхилили на тій підставі, що введення місцевого прибуткового податку неприйнятне з міркувань надто високих адміністративних витрат на його справляння.

Щоправда, висновки комісії Лейфілда мали значення в тому сенсі, що поземельно-побудинковий місцевий (комунальний) податок (гаіез Іах) у 1990 р. було замінено урядом консерваторів на чолі з М. Тетчер (1925 р. н.) на збір (соттшіігу сЬаг§е) за подушним принципом, що був однаковим для всіх платників незалежно від їх майнового чи соціального стану. Цей, фактично подушний, податок мав риси відвертої соціальної несправедливості, чим навіть викликав заворушення серед населення. На зміну йому в 1993 р. був запроваджений муніципальний податок (соїшсії Іах) із вартості власності за прогресивною податковою шкалою, диференційованою по різних регіонах країни.

Проте жодна з систем оподаткування не забезпечувала і не забезпечує доходів усіх місцевих бюджетів на рівні, достатньому для фінансування нагальних потреб. Тому перерозподіл доходів державного бюджету на користь місцевих бюджетів через надання субсидій залишається об'єктивною необхідністю.