Сторінка
2
По-друге, навіть якщо країнам-дебіторам і вдавалось наростити обсяги експортоорієнтованої продукції, підвищення відсоткових ставок у Великій Британії змушувало британські компанії скорочувати імпортні закупівлі. Це часто призводило до різкого падіння товарообігу країн-імпортерів капіталу, зменшення обсягу надходження фінансових ресурсів і уповільнення темпів економічного росту.
Позичальники часто не могли впоратися з цією ситуацією і були змушені припиняти виплати за обслуговування боргу чи відмовлятися від зобов’язань по золотому стандарту. Часом такі поворотні моменти супроводжувались банкрутствами фінансових інститутів, тобто мали місце фінансові кризи, що виникали у країнах-імпортерах набагато частіше, ніж у метрополіях.
Реакція постачальників на невиконання зобов’язань за контрактами і банкрутства залежала від мотивації кредитування. Якщо імпортери капіталу, що запозичувався з метою розвитку фінансової інфраструктури, не виконували своїх зобов’язань, то допомога їм надавалась негайно після узгодження умов отримання останньої. І, навпаки, відповідні заходи кредиторів на невиконання зобов’язань за позиками, спрямованими на покриття фінансових дефіцитів, часом були досить жорсткими – від втручання у внутрішні справи позичальників з вимогою реструктуризації сектора державних фінансів до зміни його адміністрації.
Варто також відзначити, що британський уряд в основному проводив політику «laisser-faire», і ринок капіталу вільно функціонував без будь-якого контролю з боку влади. Домінування Великої Британії в політичній та економічній сферах слугувало свого роду гарантом існування чесних відносин у середовищі міжнародних кредиторів і боржників. Усе це стимулювало проникнення країн-реципієнтів на лондонський ринок капіталу.
Висока мобільність капіталу після Першої світової війни тривала лише до настання Великої депресії і становила собою спробу відновити відносини на ринках капіталу, що існували до війни, хоча ситуація у глобальній світовій економіці дещо змінилася: США перетворилися на провідного експортера капіталу, надання засобів якого було зосереджене на латиноамериканських і європейських позичальниках. Розмір іноземних активів США збільшився з 6,5 млрд доларів у 1919 р. до 14,8 млрд доларів у 1929 р. [1, с. 237]. Основна частина кредитів Великої Британії, як і раніше, припадала на її колонії. Уся істотніша частка міжнародного кредитування спрямовувалась на фінансування витрат держави, не пов’язаних з економічним розвитком.
Вирішальне значення мало те, що, на відміну від раннього класичного періоду золотого стандарту, рух капіталу у 20-х роках минулого сторіччя мав яскраво виражений циклічний характер, що підривало стабільність системи і робило її більш уразливою до криз. Збільшення внутрішніх інвестицій у США збігалося з ростом експорту капіталу. Циклічність іноземного кредитування частково була пов’язана з тим, що сплески інвестицій у США, як правило, супроводжувались різким збільшенням внутрішніх заощаджень. До того ж вивіз капіталу мав місце навіть у періоди зростання цін на сировину, що істотно підвищувало платоспроможність країн, яким бракувало іноземних ресурсів. У період піднесення дедалі більша кредитоспроможність супроводжувалась вільним доступом до капіталу. Під час спаду зменшення обсягу потоків капіталу, яке збігалося з падінням попиту на експорт унаслідок уповільнення росту економіки США, підсилювало занепад. До того ж, якщо Велика Британія фінансувала країни, які виробляють товари, що імпортувались до метрополії, то США експортували капітал у ті держави, які випускали продукцію, що конкурувала з американським експортом. Останнє погіршувало ситуацію в країнах-дебіторах. Варто також врахувати, що на відміну від економічної політики Великої Британії, основними принципами якої протягом 1870–1914 рр. були «laisser-faire» і вільна торгівля, США в 20-х роках минулого століття дотримувались політики протекціонізму.
Таким чином, наприкінці ХIХ – на початку ХХ століть міжнародний рух капіталу був нестабільним і характеризувався різкими коливаннями. До спаду надходжень фінансових ресурсів призводили політичні та економічні кризи.
Незважаючи на величезні структурні зміни міжнародної фінансової системи і світової економіки, сучасна циклічна модель руху капіталу між ринками, що розвиваються, і міжнародними фінансовими центрами має низку схожих рис із ранніми періодами. Насамперед – це реальне розходження у рівнях макроекономічного і структурного розвитку між кредиторами й позичальниками. Хоча варто відзначити, що змінився підхід до розподілу країн на реципієнтів і кредиторів. Багато держав уже перейшли до розряду країн з високорозвиненими фінансовими ринками і самі беруть участь у кредитній та інвестиційній діяльності. Розподіл ринків на розвинені і ті, що розвиваються, стався внаслідок Великої депресії та Другої світової війни, а також внаслідок існування всеосяжних систем контролю над капіталом протягом 50–60-х років ХХ сторіччя.
Після того, як активність руху капіталу в напрямку малорозвинених країн знизилась, на початку 70-х років минулого століття почалось пожвавлення у цій сфері. Притік капіталу з розвинених держав у країни, що розвиваються, в основному обмежувався надходженням офіційних засобів і прямих іноземних інвестицій. Так, наприклад, якщо на початку 60-х років ХХ століття на стимулювання розвитку припадало більше половини усього припливу, то десятиліття по тому цей показник знизився майже до рівня приватних надходжень. Що стосується прямих іноземних інвестицій, то вони домінували в структурі приватного фінансування на початку 60-х років, а вже у 70-х роках перебували на рівні банківського кредитування. В цьому можна переконатися проглянувши таблицю 1 [1, с. 239].
Завантажити реферат