Сторінка
1

Шляхи становлення національної валютно-фінансової системи України

Формування системи валютного регулювання і валютного контролю

Після проголошення незалежності Україна не успадкувала прак­тично нічого позитивного в економічному плані від колишнього Радянського Союзу. Так, внаслідок нав'язування нашій державі в складі колишнього Союзу невигідних, з точки зору перспектив світо­вого науково-технічного розвитку, спеціалізації та кооперування, структура загального експорту та імпорту України була ще більше деформована, ніж у цілому в СРСР. Практично весь кадровий потен­ціал, який більш-менш знався на зовнішньоекономічній діяльності, було зосереджено за межами України в Москві.

Зовнішні борги колишнього Радянського Союзу були досить знач­ними, навіть з урахуванням його могутнього економічного потенціалу. Зовнішній борг Союзу почав катастрофічне зростати особливо в остан­ні роки його існування. Окрім об'єктивних причин такого явища — внутрішніх (функціонування командно-адміністративної системи) і зовнішніх (різке падіння цін на енергоносії на світовому ринку), були ще й суб'єктивні фактори — блискуче вміння колишнього ке­рівництва Союзу робити все для швидкого зростання цих боргів.

З другої половини 80-х років (початок так званої перебудови) Радянський Союз став у дедалі більших розмірах брати кредити на міжнародних фінансових ринках.

Усе це разом призвело до того, що на момент розпаду зовнішній борг колишнього СРСР становив близько 80 млрд дол. США, з них 60 млрд — західним країнам, 20 млрд — країнам Азії та Східної Європи. Цей борг і став спільним боргом держав колишнього СРСР, у тому числі й України.

Згідно з домовленістю, спільним боргом держав колишнього Союзу вважається борг станом на 1 січня 1991 p. Його розмір сягав 40,1 млрд дол. США. За період з 1 січня по 1 грудня 1991 p. СРСР в особі його Президента та уряду набрав ще 18,6 млрд дол. боргу, з яких в Україну не потрапив жоден цент із частки, витраченої на закупівлю продовольства та товарів народного споживання. З інду­стріальної суми, яка становила половину боргу, до України дійшло не більше 10 млн дол.

Що стосується активів колишнього СРСР, то йому заборгували на той час країни, що розвиваються, та країни колишньої світової соціалістичної системи; половина боргів — безнадійні, й тільки 40 % загальної суми у твердій валюті, решта — у національних ва­лютах боржників.

Заборгованість країн третього світу становила 67,5 млрд дол. США, у тому числі: Індії — 14,3 млрд дол.; Сирії — 10,8; Іраку 6,1; Афга­ністану — 4,9; Ефіопії — 4,5; Алжиру — 4,0; Анголи — 3,2; Півден­ного Ємену — 3,0; Єгипту — 2,7; Лівії — 2,7; Північного Ємену — 1,5; Нікарагуа — 1,3; Камбоджі — 1,4 млрд дол. тощо. Загальна заборгованість колишніх соціалістичних країн Радянському Союзу становила 43,8 млрд рублів, у тому числі Куби — 15,5 млрд руб.;

Монголії — 9,5; В'єтнаму — 9,1; Польщі — 5,0; Північної Кореї — 2,2 млрд руб. Чималим було майно колишнього СРСР за кордоном. За оцінкою експертів, воно становило 45 млрд дол., крім сотень міліардів партійних грошей та золота на 9,1 млн унцій.

Ситуація для України, як і для інших колишніх республік Со­юзу, ускладнювалася ще й тим, що на межі повного розорення опи­нилися державні й приватні підприємства, які мали рахунки в Зов-нішекономбанку СРСР, статутний та резервний фонди якого, а та­кож будівлі та споруди, інше майно згідно з постановою Президії Верховної Ради Російської Федерації від 13 січня 1992 p., було пере­дано у власність Центрального банку Російської Федерації. Це озна­чало, що Зовнішекономбанк фактично був визнаний банкрутом, а валютні та інші внески України привласнювались Росією. До прий­няття згаданої постанови під гарантію Зовнішекономбанку були відкриті кредитні лінії, за якими в Україну надходили сировина, комплектуючі, обладнання. Всі ці кредитні лінії було ліквідовано. Загалом вкладники України втратили на валютних рахунках Зовніш­економбанку СРСР приблизно 500 млн інвалютних карбованців ва­лютної виручки.

Крім валютних коштів, про які йшлося, Росія фактично при­власнила й весь алмазний та художній фонди колишнього Союзу, причому останніми роками перед його розвалом ніякої інформації про валютні активи Зовнішекономбанку колишнього СРСР, вартість діамантів та інших коштовностей алмазного фонду ніде офіційно не публікувалося, не кажучи вже про безцінні коштовності спільного колись художнього фонду та значну кількість національних історич­них реліквій України, які зберігалися в Москві ще від сумнозвісних часів повної руйнації української державності за цариці Катерини II.

Саме за таких обставин Україна змушена була взяти на себе обслу­говування та погашення 16,37 % загального боргу колишнього СРСР.

Молода незалежна держава мала значні боргові зобов'язання перед закордоном, проте необхідно було подбати про нагромадження влас­них золотовалютних резервів. Тому вже в грудні 1991 p. Верховна Рада України прийняла Постанову "Про створення запасу дорогоцін­них металів і дорогоцінних каменів в Україні". Цей надзвичайно серйозний і важливий крок був здійснений з метою захисту майнових прав та економічних інтересів України, забезпечення стійких зовніш­ньоекономічних відносин і залучення іноземних інвестицій в Украї­ну, ефективного використання та збереження дорогоцінних металів.