Сторінка
1
Однією з функцій освіти, яка утворює функціональне ядро цього соціального інституту, є соціальна інтеграція. Освіта включає особу в соціальні відносини, залучає її до соціальних цінностей, процесів. При цьому освіта не тільки знайомить з культурними нормами, цінностями, соціальними ролями, але і сприяє їх інтеріоризації, відтворенню певного способу життя. Залучаючи до єдиних цінностей, навчаючи певним нормам, освіта стимулює єдині дії людей, формує суспільну свідомість, включає в єдину аксіометричну систему і таким чином об’єднує людей.
Актуальність даної проблеми полягає в тому, що сучасне суспільство стає все більше мультикультурним, ліберальним, пропонує культурний плюралізм, що ускладнює виконання освітою функції інтеграції. Водночас цивілізаційні тенденції підсилюються все більш яскравим проявом регіоналізації українського соціуму, поставивши під сумнів культурну цілісність українського суспільства. На етапі становлення модерної української нації періодично актуалізується регіональний чинник, загострюючи міжрегіональні стосунки, особливо у політичній та етнонаціональній площинах. Регіональні відмінності постають одним з бар’єрів консолідації українського соціуму, які впливають на формування національної ідентичності та творення держави - нації, що вимагає пошуку моделі інтеграції суспільства.
Метою статті є визначення місця освіти в сучасному українському суспільстві, осмислення її здатності у виконанні функції інтеграції соціуму.
У культурному та цивілізаційному контексті освіта виступає як механізм соціалізації особистості. «Освіта, прилучаючи людину до Логосу, сприяє подоланню конфронтації між людьми та культурами .», -відзначав французький філософ П’єр Абен’ю. Звідси постає питання, яким чином освіта може виконувати поставлену місію, який її вплив на світоглядні основи особистості і зв’язок з ними? Диференційованість і самодостатність окремих сфер індивіда не дає змоги формувати духовну цілісність особистості. У зв’язку з цим, сучасні тенденції переходу до суспільства знань, постмодерного суспільства, побудованого на домінуванні постматеріалістичних цінностей, вимагають осмислення того, яка людина, з якими якостями потрібна майбутньому суспільству. Виявлення «ідеального» типу особистості пов’язане з потребою усвідомлено і цілеспрямовано через інститут освіти формувати особистість. Наскільки ця функція може бути виконана сучасною освітою?
Проблемам концептуального осмислення інноваційних процесів у сфері освіти присвячена значна кількість праць, зокрема В. Бакірова, Л. Губерського, О. Вишневського, В. Кременя, В. Розіна, В. Скотного та ін. Наукове осмислення реформ вищої освіти здійснено у дослідженнях В. Андрущенка, В. Астахової, Б. Головка, В. Кипеня, Ю. Чернецького та ін. Аналіз постмодернізаційних тенденцій у розвитку інституту освіти знайшов відображення у працях Є. Подольської, Л.Сокурянської, О.Навроцького та ін.
Незаперечним є факт, що освітня політика, функціонування і розвиток освіти зумовлюються системою відносин у суспільстві. Взаємозв’язок системи підготовки кадрів з державним ладом побачили ще у ХУІІІ ст. французькі просвітники, зокрема Гельвецій відзначав, що «у кожній державі мистецтво формувати людей так тісно зв’язано з формою правління, що якась зміна у суспільному вихованні навряд чи можлива без зміни у самому державному ладі». Кожне суспільство висуває перед системою освіти свої вимоги, які відображаються у змісті навчання, навчальних програмах, доборі керівних і педагогічних кадрів, у методах комплектування учнів і студентів. Слушно зауважує відомий педагог О. Вишневський, що «всяка добра організація освіти мусить орієнтуватися на чітко окреслений зміст соціального замовлення, яке випливає з тих процесів, що переживає народ, а відтак і на їх прогноз». Таким чином, освіта відіграє роль «своєрідного буфера між особистістю і суспільством, формує особистість під «соціальне замовлення», тобто так, як необхідно для успішного функціонування у даному суспільстві». Така мета повинна бути чітко визначена у нашій системі освіти. Однак втілення її у сучасному суспільстві стикається зі значними труднощами. Це стосується не лише українського суспільства. Така ситуація продиктована глибшими цивілізаційними змінами.
У методологічному плані дуже важливим є усвідомлення того, що постіндустріальне (постмодерне) суспільство є гетерогенним, проголошує плюралізм, різноманіття, диверсивність, мультипарадигмальність. Соціалізація в умовах постмодерну має два аспекти для особистості: з одного боку, ця ситуація полегшує їй життєве завдання, занурює у простір свободи, не нав’язуючи догм і авторитетів, а з іншого - посилює відповідальність за вибір власних орієнтирів, власної свободи з орієнтацією на особистісні цілі і смисли. «Світогляд сучасної постмодерністської людини не має певних потужних основ, оскільки усі форми ідеології розмиті, не спираються на волю, в ній вживається усе, що раніше вважалося несумісним; в постмодерністському світогляді немає стійкого внутрішнього ядра» .
Цивілізаційні зрушення зумовлюють якісні зміни самого інституту освіти, серед яких: діалогічність, відкритість, орієнтація на полікультурність у змісті освіти; зміна структури етапів та рівнів формальної освіти тощо.
При цьому необхідно розрізняти два зустрічних процеси в модифікації інституту освіти: по-перше, освіта стає засобом вирішення соціокультурних проблем і проникає в усі сфери суспільної життєдіяльності, по-друге, стає самоцінністю. Ці феномени свідчать про пошук нових форм інтеграції освіти з іншими сферами життєдіяльності. У такій ситуації особлива відповідальність покладається на освіту, яка повинна виконувати смислоутворювальну функцію у суспільстві, визначаючи цінності культури та соціалізувати їх.
Важливо виявити та зрозуміти нові типи комунікацій, які виникають у ситуації постмодерну та їх вплив на формальну освіту. Поступово «розмиваються» освітні функції у різноманітних сферах життєдіяльності індивіда. Освіта охоплює усі сфери, усе суспільство, всіх індивідів протягом усього життєвого періоду. У такому випадку акцент у змістовному плані для освіти змінюється. Тепер метою освіти не може виступати оволодіння будь-якою професією, набуття навичок та знань. Освіта перетворюється на неперервний процес удосконалення особистості. Виховання моральних якостей (почуття обов’язку, відповідальності і т.д.), творчості, громадянства виходить на перший план. Однак зміст освіти, на жаль, не позбавлений перекосів. Найчастіше освіта зводиться до місії навчання, трансляції знань, формування професійної майстерності та компетентності, а вихованню відводять другорядну роль, або й цілком намагаються вивести за межі освітнього процесу, розглядаючи як ідеологізацію освіти. Таким чином, формування духовної сутності часто залишається поза увагою. На нашу думку, влив інституту освіти на формування духовного світу особистості може буде більш плідним через формування громадянської ідентичності, що призупинить зростання регіональної неоднорідності України, регіоналізації на ґрунті мовних проблем тощо.