Сторінка
3

Диференційований контроль навчальних досягнень учнів основної школи

У першому розділі “Теоретичні питання диференціації навчання” розкрито підходи в психолого-педагогічні літературі до визначення сутності й значення диференціації навчання, визначено вимоги до завдань різного рівня складності та доцільність їх використання.

З’ясовано, що диференціація навчання у психолого-педагогічній літературі розглядається як спосіб індивідуалізації навчальної діяльності учнів, що сприяє всебічному розвитку особистості кожного, створенню умов для задоволення їхніх інтересів, потреб (І. Бутузов, В. Крутецький, Н. Кузьмічова, І. Лернер, В. Монахов, В. Орлов, В. Фірсов, В. Стрезикозін, І. Унт, І. Чередов та інші).

У працях учених (В. Буряк, Є. Голант, В. Гузеєв, М. Гузик, О. Зенькович, А. Кірсанов, Н. Кузьмічова, Г. Селевко, В. Фірсов та інші) питання диференціації навчання пов’язуються: 1) з потребою створення сприятливих умов для виявлення й максимального розвитку здібностей і нахилів учнів та надання їм можливості глибшого вивчення основ наук (І. Бутузов, Н. Огурцов, І. Чередов); 2) з необхідністю в умовах зростання обсягу матеріалу здійснювати індивідуалізацію навчання (Д. Богоявленський, В. Буряк, Є. Голант, В. Крутецький, І. Унт та інші); 3) з подоланням негативного ставлення частини учнів до навчання (І. Осмоловська, І. Чередов, І. Якиманська, С. Абрамова, Є. Шиянов, Н. Юдашина).

Більшість авторів доводить необхідність розподілу учнів на групи, які мають різний рівень здібностей, навченості (А. Бударний, І. Бутузов, Є. Голант, В. Онищук, С. Жуйков, В. Загвязинський, Н. Кузьмічова, Н. Менчинська, І. Чередов), оскільки своєчасне виявлення й облік індивідуальних особливостей у процесі навчання учнів, зокрема учнів з особливими здібностями, зі зниженою навченістю, є важливим напрямом для розвитку в процесі навчання інтелектуального потенціалу кожного учня.

У психолого-педагогічній літературі представлені різні підходи до визначення способів диференціації: за індивідуальними психофізіологічними особливостями та особливостями інтелектуальної, емоційно-вольової сфери сприйняття, пам’яті, мислення (А. Кірсанов, В. Крутецький); залежно від рівня навченості, темпераменту (В. Паламарчук); схильностей (М. Клевченя); розумових здібностей (В. Сухомлинський); за рівнем пізнавальних інтересів, умінням самостійно працювати (І. Унт); за рівнем знань, характером інтересів (Т. Миколаєва); за працездатністю, характером ставлення до навчальної діяльності, за реальними навчальними можливостями, освітньою підготовкою (Ю. Бабанський); за рівнем пізнавальної активності (Т. Міхневич).

У наукових працях визначено конкретні напрями диференціації в навчанні, а саме: вивчення школярами навчального курсу в індивідуально різному темпі; створення постійних і тимчасових гомогенних (однорідних) груп учнів з будь-якого навчального предмету чи його розділу; вибір учнями альтернативних навчальних предметів; розробка диференційованих завдань для груп учнів або окремих учнів, диференціація допомоги тощо.

Сутність різнорівневих дидактичних завдань, які використовуються з метою здійснення диференційованого підходу в навчанні, розкрита в працях А. Бударного, І. Бутузова, Л. Виготського, Д. Ельконіна, А. Зеньковича, В. Онищука, П. Підкасистого, І. Чередова, В. Чучукова. Вчені визначають їх як завдання, котрі формуються з урахуванням реальних навчальних можливостей учнів. Під час виконання цих завдань знімається психологічна напруга учнів, що дозволяє вчителю об’єктивно виявляти й оцінювати рівень досягнень кожного з них.

Педагогічна наука і шкільна практика в останні роки зробили значний крок у розв’язанні питань забезпечення учнів і вчителів дидактичними різнорівневими завданнями, які дають можливість певною мірою здійснювати диференційований підхід на різних етапах навчання, тому що саме вони дозволяють враховувати індивідуальні особливості учнів, рівень їхньої навченості; розвивати пізнавальну діяльність, активність і самостійність у навчанні; формувати найбільш раціональні прийоми розумових дій; узагальнювати й систематизувати знання; здійснювати самодіагностику складності навчального матеріалу. Учні мають можливість діагностувати рівень своїх знань, сформованість навчально-інтелектуальних умінь, навичок, а вчителі – організовувати самоконтроль і взаємоконтроль, здійснювати корекцію знань учнів; стимулювати інтерес до матеріалу, який вивчається (С. Збандуто, А. Зенькович, І. Каіров, В. Онищук, А. Симонов, С. Чавдаров, В. Чучуков).

Розроблені Міністерством освіти і науки України “Критерії оцінювання навчальних досягнень учнів у системі загальної середньої освіти” (2000р.) висунули певні вимоги до освітньої підготовки школярів, їхньої компетентності, інтегрованого особистісного утворення, яке відбиває здібності, цінності, досвід саморозвитку, самоосвіти, творчої діяльності. Опитування 150 вчителів свідчить про те, що цей документ вимагає глибокого знання вчителями особливостей класу, школи (24,5%), єдиних підходів до оцінювання усних відповідей і письмових робіт учнів (28,7%); реальних навчальних можливостей учнів (16,1%); здійснення психологічної підготовки учнів до перевірки навчальних досягнень (8,4%); використання само- і взаємоконтролю (6,3%) та ін. Серед недоліків 12-бальної системи вчителі визначили такі: наявність балів 1-5, якими вони майже не користуються; складність оцінювання усної відповіді за критеріями кожного з рівнів навчальних досягнень; діти рідше говорять, тому що привалює письмовий контроль.

Учні (опитано 214 школярів) пропонували поєднувати самоконтроль зі взаємоконтролем та контролем учителя (9%), використовувати методи контролю, які не допускають списування (13%), надавати їм право вибору не тільки рівнів складності завдань, а й завдань на одному рівні (8%), давати можливість підвищувати бал (7%), використовувати тести і практичні роботи для контролю (8%) та ін. Вони висловили думку про те, що іноді їм важко зрозуміти, за що вчитель поставив той чи інший бал, тому що в кожного викладача свої вимоги до відповіді (деякі педагоги принципово відмовляються ставити 12-балів) та ін.

У проведеному дослідженні обґрунтовано технологію диференціації шляхом використання різнорівневих завдань на етапі контролю навчальних досягнень школярів, які дозволяють виявляти рівень сформованості знань, навчально-інтелектуальних умінь, навичок учнів, характер розумової діяльності у процесі їх застосування.

Технологія передбачала створення педагогічних умов для включення кожного учня у пізнавальну діяльність, яка відповідала б зоні його найближчого розвитку, інтересам, характеру мислення (глибина, гнучкість, самостійність), схильностям, потребам, емоційній сфері, що вимагало: діагностики реальних навчальних (за Ю. Бабанським) та потенційних (готовність до розумової праці, загальна ерудиція, научуваність) можливостей; створення ситуацій самостійного вибору учнем, запропонованих для виявлення навчальних досягнень завдань різного рівня складності, форм роботи; оптимального поєднання контролю з боку вчителя, взаємоконтролю та самоконтролю.

У другому розділі дослідження “Використання різнорівневих дидактичних завдань у процесі контролю навчальних досягнень учнів основної школи” розкриваються загальні питання підготовки й проведення педагогічного експерименту.