Сторінка
2
Протягом багатьох століть естетика виступала і як „наука про прекрасне" , і як „наука про досконале" , і як „наука про закони розвитку мистецтва". Естетичні знання формувалися в межах філософії як її своєрідна частина. Утвердження естетики як самостійної науки відбулося лише у XVIII ст Поняття „гармонія", „гармонійне" набули при становленні предмета естетики особливого значення. Гармонія – зв’язок , стрункість і пропорційність частин, єдність різних компонентів об’єкта в органічному цілому.
Саме через багатозначність подальшого тлумачення поняття „естетика" слід вивчати історію становлення предмета цієї науки від античної давнини. Перші паростки естетичного знання можна знайти вже у міфологічних текстах. Цікаво, що становлення естетичного знання не пов’язане з якимось конкретним регіоном чи країною, а було властиве як в давньогрецькій філософії, так і філософії Стародавніх Китаю, Індії, пізніше Візантії, арабо мусульманських країн.
Становлення перших естетичних уявлень, співвідносне з тими значеннями, яких взагалі давньогрецька філософія надавала людським почуттям. Аналіз почуттів, спроби їх класифікації, виявлення протилежних чуттєвих сил є важливим складником філософських поглядів Піфагора, Алкмеона, Емпедокла, Теофраста. З їхніх роздумів щодо природи почуттів виокремились визначення почуття прекрасного та потворного, трагічного та комічного. Визначившись у надрах загально філософської традиції, естетика „вибудовувала" власний предмет, відбиваючи як надбання, так і прорахунки давньогрецької філософії.
Перші спроби використання почуттів як основа для осмислення певних естетичних явищ пов’язані з піфагорійцями – філософською школою, заснована Піфагором у VI столітті до нашої ери. Піфагор ототожнював поняття „гармонія", „досконалість" і краса, а основою гармонії вважав число. Гармонією чисел піфагорійці шукали навіть у розташуванні планет. Серед видів мистецтва вищим носієм гармонії проголошувалась музика. При цьому підкреслювалося почуттєва природа цього мистецтва, його зв’язок з чуттям слуху. Не можна погоджуватися з визначенням музики як „мистецтва мистецтв", але в межах визнання її як носія гармонійного начала Піфагор багато зробив для розробки проблем музичного виховання, специфіка сприйняття музичного твору. Естетично особливо важливе значення має піфагорійське розуміння музики як носія душевної рівноваги, стимулювання душевного спокою.
Ідеї Піфагора мали значний вплив на митців того часу. Вони намагалися творчо використовувати його філософсько-естетичні положення для більш глибокого опанування художніх можливостей конкретних видів мистецтв: музики, поезії, скульптури.
Значний інтерес викликає творчість засновника елейської філософської школи Ксенофона. Він був мандрівним поетом, і його філософські ідеї мали естетичний характер. Свідченням цього є передусім віршована форма викладу матеріалу: філософські твори є водночас зразком поезії шостого століття до нашої ери. При цьому Ксенофан намагався визначити роль почуттів у житті людини. Він вважав, що почуття формують лише „приблизно" думку, і „ми будемо помилятися, якщо орієнтуватимемося лише на неї". Це переконання сприяло утвердженню ролі й значення розумового ставлення до дійсності. Поезія Ксенофона позбавлена містики, висміює лицемірство, забобонність. Він був переконаний, що „не слід оспівувати боротьбу титанів, гігантів і кентаврів – вигадки минулих часів", а треба возвеличувати тих, хто „виявляє пам’ять та постійність щодо доброчесності".
Ще одним яскравим прикладом впливу ідей Піфагора на грецьку культуру є творчість Поліклета – скульптора і поета. Ідеї Піфагора він намагався використати як у розробці проблем художньої творчості, так і в практиці створення скульптур.
Становленню перших естетичних уявлень сприяли також ті теоретики, які розробляли проблеми філософії, естетики, мистецтва з дещо інших позицій, ніж ті, які запропонували Піфагор та його послідовники.
У контексті аналізу предмета естетики заслуговує на увагу точка зору Алкмеона (перша половина 5 століття до нашої ери) – видатного лікаря і натурфілософа. Вважають, що Алкмеон був першим ученим стародавньої Греції, який розмежував мислення і відчуття. Він стверджував, що сприйняття – це складний процес руху від почуттєвих нервів до органів чуття, а далі до мозку. Почуття були об’єктом теоретичного інтересу й Емпедокла, який зазначав що як нижчий рівень почуття існують відчуття, які підкоряються принципу „подібне пізнається подібним", а єдність відчуття – почутті вже формують більш широкі сили – Любов і Ворожнечу. Особливого значення Емпедокл надавав людському оку, яке, на його думку складається з двох частин: вогню і води. Сприймання предметів відбувається завдяки тому, що вогонь і вода з ока через пори виходить назовні й стикаються із зовнішнім „струмом" – відбитками предметів. Отже, споглядання речей – це не пасивний стан ока а його активна діяльність Емпедокл не лише продовжує попередню традицію вивчення природи і значення чуттів, а й оперує таким поняттям, як „катарсис" (очищення) і наголошує на морально-етичній природі процесу очищення.
Слід зазначати, що подальша розробка катарсису (а це поняття згодом набуло особливої теоретичної ваги в естетиці) пов’язана з іменами Аристотеля, Вінченцо Маджі який у 1550 році зробив коментарі до „Поетики" Аристотеля, П. Джаколіні, автора роботи „Про очищення трагедії" (1586 рік).
Катарсис з часом набув надзвичайно широкого тлумачення і розглядався як засіб морального перевиховання людини, як отримання естетичного перевиховання в процесі її морально-етичного удосконалення. Сьогодні існують релігійні та медичні концепції катарсису. Вивчаючи найдавніші етапи становлення предмета естетики, важливо зрозуміти, що вже на початку історії науки були вироблені поняття які охоплювали об’єктивні процеси. Ці поняття закріплювалися, отримували подальше теоретичне осмислення і поступово формували понятійний апарат естетики. У третьому столітті до нашої ери теорія чуттів набуває завершеного для свого часу викладу у працях яскравого представника перипатетичної школи Теофраста (близько 370-288 чи 285 д.н.е.) „Почуттєва" спрямованість поглядів філософа властива його праці „Про відчуття", дослідження „Про благочестя" та „Етичні характери". Широта наукових інтересів була властива і для Теофраста, якій передусім цікавився конкретною людиною. Свідченням цього є намагання вченого створити універсальний каталог людських характерів, які найповніше відбивали б вдачу людини. Теофраст описує звички, манеру поведінки підлабузника, скнари. Він намагається визначити риси, які передавали б характер відчайдушної людини і людини дріб’язкової, забобонної і неохайної. Цей своєрідний каталог містить більше ніж 30 типів. Слід зауважити, що ця робота мала значний вплив на художню творчість тогочасних письменників, які користувалися психологічними характеристиками Теофраста.
Особливу увагу викликає специфіка інтерпретації естетичного виховання в Україні. Можна припустити. Що практика естетичного виховання започаткована ще легендарними братами – просвітителями дев’ятого століття Кирилом і Мефодієм, діяння яких було відзначено Нестором – літописцем. Певною мірою своєрідний процес естетичного виховання здійснювався Ярославом Мудрим: зведення собору Святої Софії в Києві, відкриття школи та бібліотеки. Фактично кожний історичний період в історії України так чи інакше пов’язаний з проблемою естетичного виховання, але логічним підсумком цього процесу стає створення Києво – Могилянської академії (1622 – 1632), що органічно поєднувала просвітницьку діяльність з естетичним вдосконаленням особистості і являла собою яскраву модель зв’язку педагогіки та естетики. „Києво – Могилянську академію порівнюють з такими національними святинями і світочами знань, як Оксфорд у англійців, Сорбонна у французів, Карлів університет у чехів, Ягеллонський університет у поляків".