Сторінка
2

Джерела формування фінансових ресурсів природоохоронної діяльності

Саме за таких умов почали формуватися підходи до запровадження системи екопла­тежів в Україні. Згідно з Методикою визначення тимчасових нормативів і стягнення плате­­жів за забруднення навколишнього природного середовища, прийнятою у 1992 ро­ці, з­азначалось, що розмір нормативу плати за забруднення навколишнього природного середовища залежить від суми економічних збитків, завданих народному господарству забрудненням навколишнього природного середовища. При цьому враховувався „кризо­вий стан економіки України, платоспроможність підприємства, потреб у коштах на приро­доохоронні заходи” [3, С. 3]. І вже у постанові Кабінету Міністрів України від 13.01.92 № 18 передбачалось, що „виходячи з кризового стану економіки потрібно встановити, що платежі за викиди і скиди забруднюючих речовин і розміщення відходів, які віднесені на витрати виробництва, за 1991 і 1992 роки стягуються у розмірі п’яти процентів їх при­бутку у звіт­ному році” [4, С. 38]. Постановою Кабінету Міністрів України „Про внесення змін до Постанови Кабінету Міністрів України за № 18 від 13.01.92” від 7 липня 1992 ро­ку № 373 п’ятипроцентна верхня межа поширювалась і на 1993 рік [5, С.175].

Поряд із цим у Порядку визначення плати і стягнення платежів за забруднення навко­лишнього природного середовища, який був затверджений постановою Кабінету Мініст­рів України від 13.01.92 № 18 передбачалось звільнити підприємства на період до 1 січ­ня 1996 року від платежів за викиди і скиди забруднюючих речовин, які здійс­ню­ються у межах гранично допустимих викидів та скидів.

Проведення на практиці такої політики призвело до того, що підприємства-забруд­нювачі чисто символічно вносили плату за негативний вплив на довкілля та фактично припинили будь-яку природоохоронну діяльність. Проблема полягала ще й у тому, що стяг­нення цих платежів не вирішило остаточно питання фінансування природоохоронної сфери.

При здійсненні такої політики зовсім не враховувались інфляційні процеси перехідно­го етапу економіки. Тому в умовах нестабільності економічного стану країни реалізація природоохоронних програм і окремих заходів ускладнювалася в основному через недостат­ність фінансових ресурсів, у результаті чого стало неможливо досягти поставленої мети.

Таким чином, включення питань регулювання процесів використання, відновлення, охо­рони різноманітних природних ресурсів у систему податкових і бюджетних відносин створює умови, з одного боку, для істотного підвищення доходів держави від госпо­дарсь­кого використання природного потенціалу, який знаходиться в її розпорядженні, а з іншого – для створення у відповідних галузях необхідного фінансового резерву за рахунок асигнувань із бюджету для реалізації заходів з відновлення природних ресурсів або, як мінімум, з підтримання обґрунтованого рівня їх експлуатації. Це можливо лише за умови, якщо природний ресурс через систему екоплатежів відповідатиме реальним ринковим цінам і своєму народногосподарському значенню.

Розглядаючи екоресурсні платежі в цілому з погляду правової бази, варто зазначити, що в умовах трансформації економіки методологія і практика внесення їх до бюджету у більшості випадків не відповідають економічним вимогам. Стійке зростання наповню­ваності державного та місцевого бюджетів за рахунок екоресурсних платежів може бути лише за наявності повної законодавчої бази, її узгодженості і відповідності, яка встанов­лює всі необхідні елементи оподаткування з цих платежів. Питання про величину бази оподаткуванння по окремих видах природокористування виходить за межі лише подат­кового регулювання. Воно залежить від таких макроекономічних характеристик пробле­ми використання природоресурсного комплексу країни, як попит на природну сировину, в тому числі потреби імпорту та експорту, при можливості отримання його в окремих місцевостях.

Встановлення обґрунтованого розміру платежів за використання природних ресурсів і за забруднення навколишнього природного середовища є головною проблемою при оподаткуванні природокористувачів. Тому при її вирішенні в умовах трансформаційної економіки необхідні:

– зважений підхід до визначення ставок платежів, який базується на частці вилучення коштів із доходів природокористувачів у дохід держави, враховуючи темпи інфляції;

– диференціація платежів за основними нормоутворювальними факторами;

– наявність економічно обґрунтованої та соціально-орієнтованої системи податкових пільг.

Високий розмір екоресурсних платежів може гальмувати розвиток галузей, які добу­вають природні ресурси, та економічну активність їх підприємств, а також спричинити ухилення від сплати податків. І, навпаки, в результаті заниження ставок платежів за природокористування з погляду інтересів державного бюджету виявляється малоефектив­ним, а фінансування заходів з охорони і відновлення природних ресурсів за рахунок цільових джерел набуватиме дефіцитного характеру.

Тому при визначенні величини податкових ставок у перехідний період необхідно відобразити, по-перше, інтереси природокористувачів, які об’єктивно прагнуть до міні­мізації платежів у бюджет, а по-друге, інтереси державного та місцевого бюджетів. Зважений підхід у вирішенні такої складної проблеми передбачає знаходження балансу інтересів і забезпечення їх необхідного поєднання з реальним рівнем доходів природо­користувачів, кон’юнктурою цін на видобуті природні ресурси та втрачені у результаті за­бруд­нення, а також з вимогою відшкодування затрат на відновлення природних ресурсів.

Цілком очевидно й те, що реальний рівень екоресурсних платежів не може бути нижчим затрат на відновлення природних ресурсів і повинен базуватись на рентній кон­цепції їх економічної оцінки. Основу цієї концепції складає категорія диференційної ренти, яка являє собою додатковий дохід, отриманий від середніх і кращих природноеко­номічних умов порівняно з гіршими умовами.

У зв’язку з цим на державному рівні питання повноти отримання природоресурсної ренти не можна розглядати поза відносинами власності. Як правило, відносини влас­нос­ті розглядаються у двох аспектах – економічному та правовому. Безперечно, що вихід­ними є саме економічні відносини привласнення матеріальних благ у ході суспіль­ного виробництва, які існують і розвиваються за об’єктивними законами. Однак певна частина таких економічних відносин власності, в процесі яких суб’єкти за власною волею ство­рюють, розподіляють і привласнюють матеріальні блага, може піддаватись право­во­му регулюванню тими чи іншими нормами права.