Сторінка
14
— не утворюють прислівників на -о, -є: річкова риба, земляні роботи, вступні екзамени (словотвірна ознака);
— не утворюють абстрактних іменників на -ина, -ість,-ота: березовий гай, вербові кілки, дитячі руки (словотвірна ознака);
— не утворюють форм суб'єктивної оцінки: степова дорога, польовий табір (словотвірна ознака);
— не утворюють редуплікованих сполук: дерев'яний стіл, братова куртка (словотвірна ознака);
— не мають антонімічних форм: студентський квиток, класна кімната, учительська кімната (семантична ознака).
Присвійність, або посесивність є однією з універсальних понятійних категорій мови, яка означає відношення предмета до особи, тобто належність предмета особі (батьків портфель, материна хустка), виражається синтаксичними, лексичними і морфологічними засобами. Вона властива дієсловам, займенникам, іменникам, прикметникам.
Присвійні прикметники вказують на належність предмета людині, рідше — тварині (відповідають на питання чий? чия? чиє?): Шевченків «Кобзар», Франкова поема, мамина наука, орлині крила, козяче молоко.
За значенням присвійні прикметники поділяються на такі, що:
а) означають належність особі: Михайлів, братів, Оленин, сестрин;
б) вказують не стільки на належність тварині чи тваринам, скільки на відношення до них (і тим наближаються до відносних прикметників): заячий слід, теляча шкіра, свиняча шерсть, риб'ячий жир;
в) входять до стійких словосполучень як частина нерозкладної назви (і таким чином втратили значення присвійності): Магелланова протока, базедова хвороба, петрів батіг, адамове яблуко, ахіллесова п'ята, прокрустове ложе.
Вони утворюються від:
— назв осіб за різними ознаками: шахтар — шахтареве взуття, лікар — лікареві окуляри, грузин — грузинів одяг, свекруха — свекрушин фартух, батько — батьків дім;
— особових імен: Степан — Степанів, Микита — Микитин, Оксана — Оксанин, Олена — Оленин;
— прізвищ і псевдонімів: Гончар — Гончарів роман, Франко — Франкова поезія, Пчілка — Пчілчині вірші, Пригара — Пригарині твори;
— андронімів (імен жінок за іменами чоловіків): Лука, Лучиха — Лучишин син; Зінько, Зіньчиха — Зіньчишина донька; Терпило, Терпилиха — Терпилишина Наталка, Оляна — Олянині діти;
— назв тварин: віл — воловий хвіст, миша — мишаче вушко, муха — мушине крило.
Присвійні прикметники утворюються за допомогою суфіксів -ів- (-ов-, -ев-, -єв- -їв-): Іван — Іванів син, Іванове дитя, Андрій — Андрієві діти, Ігор — Ігореві діти, Андрій — Андріїв брат; -ин- (їн-): Ольга — Ольжин, Галя — Галин, Таня — Танин, Марія — Марин, Зоя — Зоїн, Софія — Софі-їн, Надія — Надіїн; -ач- (-яч-): миша — мишача лапка, теля — теляча шия, гуся — гусяча лапка, ворона — воронячий дзьоб; *-й-: вовк — вовчий хвіст, верблюд — верблюжа шия, лисиця — лисичий хвіст; -ськ-ий від українських, російських прізвищ на -ів-, -ин-: Сенів — Сенівський, Тимків — Тимківський, Пушкін — Пушкінський, Щепкін — Щепкінський.Суфікси -ів-, -ин- у посесивному значенні продуктивні в сучасній українській мові, бо за їх допомогою утворюються присвійні прикметники від нових назв осіб: менеджер — менеджерове крісло, брокер — брокерів офіс, рекетир — рекетирів спільник, кілер — кілерова жертва; рекетирка — ре-кетирчин, кілерка — кілерчин, брокерка — брокерчин.
Суфікси -ач- (-яч-), *-й- у посесивному значенні непродуктивні, бо за їх допомогою не утворюються нові присвійні прикметники.
Посесивні суфікси -ів-, -ин- розрізняються не за значенням, а валентністю: морф -ів- сполучається з основами іменників другої відміни (Клим — Климів, бригадир — бригадирів), а морф -ин- — з основами іменників першої відміни (Микола — Миколин, голова — головин).
Посесивний суфікс -ин- за фонетичною структурою формально збігається з іменниковим суфіксом -ин із закінченням одиничності. Це омонімні морфи, оскільки вони розрізняються за семантикою (пор. посесивність і одиничність), категоріальністю (пор. прикметниковий і іменниковий морф) і валентністю (посесивний суфікс -ин- поєднується з одними основами, а іменниковий -ин — з іншими): Химка — Химчин, староста — старостин, але кияни — киянин, християни — християнин, татари — татарин.
А.П.Грищенко поділяє прикметники за значенням і граматичними особливостями лише на якісні і відносні, а присвійні він виділяє серед відносних прикметників в окрему групу.
Подібної думки дотримується В.О.Горпинич та К.Г.Городенська. Проте, В.О.Горпинич класифікує прикметники за характером самої ознаки та за способом її позначення. За характером ознаки він поділяє прикметники на дві групи: якісні і відносні, виділяючи серед відносних присвійні і порядкові прикметники. За способом позначення ознаки мовознавець розрізняє прикметники номінативні та займенникові.
Він зазначає, що є два способи маркування ознаки — номінативний і вказівний (дейктичний). Номінативний спосіб полягає в тому, що ознака предмета називається прикметником (якісним чи відносним) з прозорим лексичним значенням: блакитний колір, тепле літо, стиглий колос, морська затока.
Вказівний (дейктичний) спосіб виявляється в тому, що слово не називає ознаку предмета, а лише вказує на неї займенником з непрозорим значенням: той колір, таке літо, цей колос, наша затока.
Отже, за способом позначення ознаки предмета розрізняють прикметники номінативні і займенникові. Традиційна граматика займенникові прикметники (як і займенникові іменники) розглядає як різновид окремої частини мови (займенника). Але інколи їх відносять до прикметників.
В. Виноградов серед прикметників виділив особливу групу займенниково-вказівних слів: той, цей, чий, мій,свій, такий, кожний і т.ін. Вони семантично пов'язані з ознакою предмета, але для них характерна виразна займенникова семантика — вказівне значення, яке суттєво відрізняється від прикметникового значення — узагальненого називання конкретних ознак предметів. В. Виноградов наголошував, що такі слова відрізняються від прикметників не лише семантично, а й морфологічними, словотвірними і синтаксичними властивостями (не мають коротких форм, ступенів порівняння, не сполучаються з прислівниками міри). На його думку, займенниково-вказівні слова як морфологічні і лексичні залишки відмираючої частини мови недоцільно поєднувати зі справжніми прикметниками в одній частині мови.
На думку В. Виноградова, так звані порядкові числівники є відносними прикметниками, бо означають ознаку предмета за числом, виражають її за допомогою прикметникової флексії (другий, друга, друге), мають синтаксичні рід, число і відмінок (третій, третього, третя, третьої, третє, треті, третіх, третім), а також категорію істоти/неістоти (треті півні — Н. в.; до третіх півнів — Р. в.; бачу треті двері — Зн. в.). Тому В. Виноградов вважає їх прикметниками. Автори «Русской грамматики» (1980), відносячи порядкові слова до категорії прикметників, виділили їх в окремий розряд відносних прикметників, назвали порядковими прикметниками і зблизили із займенниковими прикметниками, оскільки «порядкові прикметники можуть вказувати на місце в ряді».