Сторінка
4
Теслі будували житла, що в більшості районів України також ставилися з дерева. Столяри майстрували віконні рами, наличники, двері, а також столи, лави, ослони, мисники.
Вози та сани – то було ремесло стельмахів. Колісники робили колеса, ложкарі – вирізали ложки. Розвинутим було бондарське ремесло (з їх рук виходили цебри, діжки, балії, бодні, шаплики). Діти також люблять виконувати ролі чи то бондаря, чи шевчика, чи коваля:
А чи бачив ти, як шевчик шкурку в воді моче? Ой, так, братику, так шкурку в воді моче.
А чи бачив ти, як шевчик шкурку натягає? Ой, так, братику, так шкурку натягає тощо.
Українська народна іграшка – цілісний культурний феномен. Через неї зберігається соціально-культурний досвід, здійснюється зв’язок поколінь. Гра з народною іграшкою є також важливим засобом національного виховання.
Розкриваючи дітям символічний зміст ляльки, слід звернути увагу на те, що досить часто її можна побачити на весіллі. Пояснюється цей звичай так: взагалі він (звичай) дуже давній. Колись люди вважали, що іграшка-лялька принесе добробут молодій родині, сприятиме народженню дітей. Згодом розповісти слід дітям про символіку образів півня, курки, баранця, коника тощо. Встановленню зв’язків між минулим і сучасним допомагало знайомство з творчістю відомих майстрів української іграшки – І.Гончара, О.Селюченко, М.Железняка.
Одним з цікавих і доступних дошкільнятам видів народного мистецтва України є витинанки – орнаменти, вирізані з паперу.
Не слід забувати і про писанки. Писанка – покрите яскравим розписом яйце. Це символ життя, знак весняного відродження (адже розписують їх на Великдень), уособлення творчих сил природи. Багато і музичного матеріалу, пов’язаного з писанками:
«Розмалюю писанку, розмалюю,
Коника гривастого намалюю,
Розмалюю писанку, розмалюю,
Соловейка-любчика намалюю.
А то не знає веселу гру «Купса»?»
Ходить Купса по риночку
«Та й купує писаночку.
Купса, Купса уродливий,
Купса, Купса чорнобривий,
Купса, Купса будеш мати,
Що дівчині дарувати»
Найбільш поширеним видом мистецтва є народна вишиванка, яка живиться великою різноманітністю узорів і веселкою кольорів. Чарівні по своїй красі, неповторні в малюнку і барвах орнаменти традицій народних вишиванок. Вишивальниці, вишиваючи будь-який узор, в буквальному розумінні програмують, складають у чітку арифметичну прогресію те, чого прагнуть передати на тканині, шкірі, повсті. Основним матеріалом для вишиванки є нитки (льняні, бавовняні, шовкові та ін.). іноді як дорогі матеріали використовують золото, срібло, самоцвіти, намисто, бісер, монети тощо.
Вишивки були скрізь: і на народному одязі, і на рушниках, і на серветках.
У народі казали: «Хата без рушника – що родина без дітей». Ознакою охайності, працьовитості кожної господині є прибрана хата і чистий рушник напохваті. Не випадково в народній пісні мати навчає доньку:
«Тримай хаточку, як у віночку
І рушничок на кілочку;
Тримай відерця всі чистенькі
І водиці повнесенькі.»
«Кілкові» рушники можна використовувати в інтер’єрі групової кімнати (наприклад, прикрасити портрет Т.Г.Шевченка чи Лесі України).
По всій Україні поширені звичаї накривати рушником хліб на столі. А ще зустрічати дорогих гостей хлібом-сіллю, що лежать на вишитому рушнику (як тут не згадати чудовий твір Гулака-Артемовського «Вихід з хлібом та сіллю»?).
У народі кажуть: «Хто сам малюнок долі вибирає, той пустоцвіту у житті не знає».
На щастя, на долю своїм дітям вишивала мати рушники, благословляла на дальню дорогу. Пригадується пісня П.Майбороди на слова А.Малишка «Рідна мати моя»:
«Рідна мати моя, ти ночей не доспала,
Ти водила мене у поля край села
І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала
І рушник вишиваний на щастя, на долю дала…»
б) Усна народна творчість
Особливе місце в духовній сфері нашого народу належить – казці.
Казки зачаровують малят образністю рідного слова, красою співучої української мови, своєю щирою наївністю, допомагають їм подивитись на навколишній світ іншими очима. Казки бувають:
чарівні (наприклад, «Іван Голик та його брат»), «Івасик-Телесик», «Про двох братів і сорок розбійників», «Іван Побиван», «Царівна жаба» тощо);
соціально-побутові, в яких розповідається про буденне життя людей, побут або реалії людського життя («Про Правду і Кривду», «Біда Ледащиця», «Мудра дівчина» тощо);
сімейно-антагоністичні казки («Два брати», «Гостинець батькові», «Названий батько»);
жартівливі («Москаль у пеклі», «Докучливі качки», «Як баба чорта дурила» тощо);
сатиричні («Панська політика», «Пани», «Хома і гуска» тощо).
Важливе місце у творчості дітей відводиться участі у драматизації казок. Розвивається артистизм.
Важливе місце у виховання поваги та любові до батька і матері займають прислів’я та приказки, наприклад:
Одна мати вірна порада;
Все купиш, лише тата й мати – ні;
Матері ні купити, ні заслужити;
Дитина плаче, а матері боляче;
У дитини заболить пальчик – у матері серце;
Шануй батька й неньку, то й тобі буде гладенько;
Яке дерево, такі його квіти; які батьки – такі й діти;
Годуй діда на печі, бо й сам будеш там.
А ще можна запропонувати дітям відгадати загадки:
Найрідніша, наймиліша,
Всіх вона нас пестить, тішить,
Завжди скрізь буває з нами,
Відгадайте: хто це? (Мама).
Красивий, щедрий, рідний край
І мова наша – солов’їна.
Люби, шануй, оберігай
Усе, що зветься… (Україна).
Сумовита, ніжна та лагідна колискова викличе в дитини приємні, теплі спогади про найріднішу у світі людину.
Можна дати малятам поуправлятися у скоромовках:
«Ти, малий, скажи малому,
Хай малий малому скаже,
Хай малий теля прив’яже.»
«На дворі – трава, на траві – дрова,
Раз дрова, два дрова…»
З усіх жанрів дитячого фольклору чи не найбільш «дитячим» є прозивалки:
«Антоне, Антоне,
Собака втоне.
Тягни за вушка –
Буде добра юшка.
Діти посварилися – треба помиритися.»
«Мир миром, пироги з сиром,
Варенички в маслі,
Ми дружечки красні,
Помиримось.»
У «Словнику української мови» читаємо: «Легенда – народне сказання або оповідання про якісь події чи життя людей, оповите казковістю, фантастикою». Основу легенди становить вигадка та фантазія. Але люди в неї вірили, як у можливу. Легенди – зразки історичної пам’яті людей.
в) Народна гра
Діти… Їх ігрища й розваги… Це особливий світ ще й досі непізнаного, загадкового. Як і світ дитини. Не регламентований стереотип.
Усі люблять гратися: ведмежата, котики, песики, дітки: хлопчики та дівчатка, чорняві та біляві. І так ведеться з давніх-давен. Любили гратися і наші батьки, і бабусі й дідусі, їхні предки. Усі вони вигадували різні ігри, навчалися одне в одного. Старші передавали меншим свої вигадки, а менші додавали щось своє, придумували нові забавки. Так і дійшли всі ігри, забави до наших часів. На згадку приходить дитяча гра «в піжмурки». Тому, хто водив, зав’язували очі, підводили до кілка і промовляли: