Сторінка
7
Останнім часом стала модною присутність священика на святах першого та останнього дзвоника, але я вважаю — це чиста формальність, адже як можна благословити дітей на новий навчальний рік, якщо дитина не знає, що таке благословення Боже? Звичайно, благословення священика — Господнє благословення, і це беззаперечно, але, з іншого боку, чи так сприймає його юнак і дівчина, які виходять зі шкільного порога в доросле життя?
З цієї складної ситуації є вихід. Запровадження у навчальну програму курсу християнської етики дасть свій результат, хоча й не відразу, проте, сподіваємось, він буде відчутним.
У західному регіоні України, а, точніше, в Галичині, предмет "Християнська етика" впроваджено у шкільну програму, і він став обов'язковим для всіх дітей. Проте це не безболісний шлях до християнизації суспільства. Незважаючи на всі переваги, у ньому криються, хоч на перший погляд і незначні, але насправді дуже болючі проблеми. По-перше, Україна — держава багатоконфесійна. А отже, ми стоїмо перед дилемою: якщо викладати християнську етику у школі може православний священик чи православний учитель, то чому не може прийти з проповіддю католик чи протестант. За статисткою більшість громадян України вважають себе православними (враховуючи всі гілки). Зважаючи на конфесійний поділ держави, думаю, буде доречним, якщо в Україні останнє слово з цього питання матиме Церква Православна. Тут ми повинні дуже чітко усвідомлювати, що кожен неправильний крок може мати наслідком скалічені дитячі душі, такі чутливі до всього. Вважаю, що на державному рівні необхідно поставити питання про статус християнського виховання. Якщо цей курс вводитимуть у середній школі, то звідси витікає наступна проблема: хто, як і за яких обставин може викладати цей предмет?
По-перше, предмет може і повинна читати людина з вищою педагогічною та духовною освітою, бездоганного християнського життя. На жаль, сьогодні у нас немає відповідно підготованих кадрів. Але цю проблему можна вирішити.
По-друге, викладання цього предмету повинно бути не тенденційним. Як свідчить гірка практика на території Західної України, через упереджене ставлення вчителя християнської етики у навчальних закладах часто виникають проблеми та конфлікти між слухачами на конфесійному грунті. Незважаючи на присутність дітей інших віровизнань (православних, римокатоликів, протестантів), учитель християнської етики, котрий сам сповідує уніатство, примушує дітей спільно молитися, насаджує своє вчення. Необхідно створити спеціальну державно-церковну комісію, котра розглядала б подібні факти та попереджала їх повторення. Ось чому необхідно дуже відповідально поставитися до особи, котра в майбутньому читатиме цей предмет.
По-третє, програма з християнської етики є дуже недосконалою та про-уніатською. Вважаю, що існуюча програма може бути прийнятною виключно для Галичини, але в жодному разі не для освітньої системи всієї держави. Ось чому необхідне термінове утворення спеціальної державно-Церковної комісії. Завданням цієї комісії було б — розробити та запропонувати органам влади для прийняття програму, методичні посібники і підручники з християнської етики.
Отже, релігія для дитини поєднується з естетичними й етичними переживаннями. Соціальний бік релігійного виховання виступає у спільних християнських святах. Настрій дитини, в якому поєднуються релігійне, естетичне і національно-патріотичне почуття, може стати ґрунтом для розвитку в неї високої ідейності та любові до свого народу.
Основні проблеми впровадження ідей релігійного виховання в початковій школі
Школа у тісній співпраці з сім'єю на основі народної моралі, зокрема релігійної, здатна посіяти здоровий моральний клімат у молодіжному середовищі. На це свого часу звергали увагу визначні педагоги та мислителі. Так, класик педагогічної думки Я.А. Коменський основним завданням сім'ї та школи вважав формування в молоді християнської любові до ближнього. Український педагог і психолог Г.Ващенко зазначав: «Нема і ніколи не було народу, що не мав би релігії». За його словами, виховання української молоді мас базуватися на двох головних принципах — християнській моралі й українській духовності, що творилась упродовж століть і відображена в творах кращих митців і письменників.
Християнська культура — органічна складова нашої національної культури. Відтак, у багатьох школах України (зокрема в західних областях) введено і вже певний час успішно, викладається такий предмет, як "Християнська етика". Досвід викладання цього предмета вказав, що виховання на засадах християнської моралі позитивно впливає на поведінку дітей, їхню психіку та стосунки з навколишнім світом.
Проте прогресивні новації, що про них ідеться, на жаль, торкнулися переважно шкільних програм. Тим часом не варто ігнорувати той факт, що життєвий досвід дитини починає активно накопичуватися задовго до школи. Більше того, можна говорити про особливу духовно-релігійну сенситивність дошкільнят. Тож починати християнське виховання варто змалечку. Адже що раніше ми прищепимо дитині ідеї Добра та Любові, на яких ґрунтується християнство, то глибше й міцніше вкореняться вони в її душі.
Трактування віри в Бога як передумови становлення моральності людини, оголює гострі практичні проблеми стосунків школи і Церкви. В їх основі лежить державна політика в тій ділянці що ґрунтується на Конституції України, на врахуванні типу традицій, особливостей духовного складу нашого народу, реальних потреб тощо. Погляди щодо цієї політики неодноразово висловлювалися Президентом України: функція Церкви - дбати про морально-духовний стан суспільства, а держава їй в цьому повинна всіляко допомагати. Очевидно, що ці погляди не можуть не переноситися і на школу.
Рівень співпраці школи і Церкви визначається станом духовного життя і релігійної культури того чи іншого суспільства, а в нашій державі - ще й особливостями регіонів чи громад. Ця співпраця передбачає релігійне виховання, що здійснюється як безпосередньо самою Церквою (через свою пряму діяльність), так і її впливом на сім'ю, і навіть шляхом навчання релігії в школі, зокрема, на вимогу батьків. Доцільність викладання релігії в наших школах однозначно підтримували К.Ушинський, Г.Ващенко, С.Русова, галицькі педагоги 30-х років. Зауважимо, що в ряді держав Європи, зокрема в Німеччині, релігія викладається як обов'язковий у школі предмет. І ці держави, як видається, не програють від цього — ні в моральному, ні в господарському плані. У нас питання співпраці школи і Церкви тепер у стані інтенсивних змін і в різних місцевостях вирішується під впливом громадськості — по-різному.
Існує кілька практичних проблем викладання релігії у школі, які часто слугують контраргументами з боку його опонентів.
По-перше, це стосується обов'язковості вивчення релігії. Жодна поважна релігія, а тим більше християнство, не нав'язує себе силою. Дитина має мати право за порадою батьків вивчати або не вивчати релігію. Ніхто не має права змушувати дитину вірити і вчитися релігії, але водночас ніхто не може й позбавити її цього права, заборонити їй пізнавати засади релігії. В цьому одна з підставі відокремлення Церкви від школи. Конституційною нормою є право на свободу совісті.