Сторінка
2

Розвиток уяви молодших школярів за рекомендаціями Джанні Родарі

Уява – це образне конструювання змісту уявлення про предмет (або проектування схеми дій з ним) ще до того, як складеться саме уявлення. Зміст майбутньої думки (спосіб її побудови заданий через схему дій) фіксується уявою у вигляді деякої суттєвої загальної тенденції розвитку цілісного об’єкту. Осмислити цю тенденцію як генетичну закономірність людини можна тільки за допомогою мислення.

А.В. Петровський вказує, що уява - це психічний процес, в якому віддзеркалення дійсності відбувається в специфічній формі - об'єктивно чи суб'єктивно нового (у вигляді образів, уявлень, ідей), створеного на основі образів сприйняття, пам'яті, а також знань, придбаних у процесі мовного спілкування. Коли мова йде про об'єктивно нове, то мається на увазі, що даний продукт уяви взагалі вперше створюється в суспільстві. Коли ж мова йде про суб'єктивно нове, то це означає, що створений продукт є новизною тільки лише для самого творця, в той час як в суспільстві він вже відомий.

«Оперування образами, - писав П.П. Блонський, - починається з простої автоматичної репродукції і спонтанного фантазування, і кінчається свідомої репродукцією і творчою уявою».

Психолог О.М. Дьяченко пише: «Уява - це наче чутливий музичний інструмент, оволодіння яким відкриває можливості самовираження, вимагає від дитини перебування і виконання власних задумів і бажань».

Відомо, що фізіологічною основою уяви є залишкові процеси збудження і гальмування, іррадіації і концентрації, позитивної і негативної індукції, аналізу та синтезу в кіркових відділах різних аналізаторів. У результаті процесу нервової діяльності виникають нові, які раніше не мали місця в реальному процесі сприйняття, поєднання базових образів уяви.

У своїх працях Л.С. Виготський пише: «Сама істотна відмінність уяви від інших форм психічної діяльності людини полягає в наступному: уява не повторює в тих же поєднаннях і в тих же формах окремі враження, які накопичені раніше, а будує якісь нові ряди з раніше накопичених вражень».

Для уяви характерно, що знання ще не оформились в логічну категорію, тоді як своєрідне співвідношення загального и одиничного на чуттєвому рівні вже відбулося. Цілісний образ ситуації будується раніше розчленованої і деталізованої картини компонентів об’єкта. Компоненти образу поєднуються осмислено, а не формально. В результаті ці компоненти набувають у свідомості нову якісну визначеність. Тобто уява не являється ні наділенням об’єкта будь-якими якостями, ні просто комбінаторикою елементів минулого досвіду. Один з парадоксів уяви в тому, що предметне ціле відтворюється нею з самого початку адекватно, фактично безпомилково. Історії філософії і психології це не раз давало привід для її містифікації.

Єдиної думки щодо поняття уяви в сучасній зарубіжній та вітчизняній науці немає. Подібності міркувань з приводу уяви полягають в наступному: природа саме сутності уяви властива, більшою мірою, людині; незримо об'єднує фізичну і психічну сторони її життєдіяльності; уяву неможливо звести воєдино до якого-небудь науковому закону чи теорії, в ній сходяться, часто - випадково , вивчені і перевірені факти; уява, в підсумку, є творцем нового, майбутнього.

Більшість філософів, спираючись на сучасні дослідження свідомості людини, стверджують, що уява грає велику роль у здатності людини до сприйняття навколишнього світу, вона володіє можливістю воскрешати в нашій пам’яті образи, бачені раніше, незалежно від давності, наче дублюючи їх у мозку конкретного індивіда. Уява в певному сенсі допомагає нам бачити, сприймати навколишній світ.

Свого часу Платон не розділяв чітко уяву і відчуття, враження, ставлячи їх поряд біля «підніжжя свідомості». Аристотель в трактаті «Про душу» розділив уяву і відчуття, але все ж ставив їх поряд: уявляти – значить бачити відсутній предмет.

Їхні опоненти вважали, що уява заважає сприйняттю реальності. Людина, наділена уявою, відривається від реальної дійсності, наче виходить поза себе, поза свідомість: її уявленнями керує не дійсність, а уява. Сучасні раціоналісти орієнтуються на затверджений статус уяви як здібності свідомості. «Уява є не що інше, як споглядання людиною предметів чи зображень чогось тілесного, відсутнього поряд з нею в даний момент» (Декарт). Дослідження, розпочаті Декартом, продовжив Монбланш. В своїй праці «Пошуки істини» він стверджував: «Між уявою і свідомістю існує такий близький зв'язок, що розглядати їх окремо просто немислимо». З його точки зору, уява «є здатністю душі створювати образи об’єктів». Вона відриває людину від дійсності.

Зовсім по-новому - як естетичну категорію – уяву розглядав Кант. Вивчення здатності людини сприймати і аналізувати що-небудь демонструє як уява породжує оцінку більшого чи меншого естетичного задоволення. Німецький ідеалізм трактував уяву в такому ж напрямку, але з іще більшим ступенем свободи: вона дає можливість свідомості людини вільно проявити себе, відштовхуючись від світу реальності і дозволяє нам мислити настільки широко, щоб не дублювати в наших судженнях навколишню дійсність. Уява трактується як динамічна творча сила, а не як другорядна здатність нашої свідомості. З іншого боку, естетична свобода уяви може бути певною мірою обмежена напрямком і ходом думки, сюжетом.

Ж.-П. Сартр в новелі «Уява» (1940 р.) розвинув ідею свобод и творчої сили уяви: «створити образ – значить створити якийсь предмет, який стає результатом синтезу фрагментів реальності. Створити образ – значить відірватись від реальності, звільнитись від неї».

Г. Башлар досліджував уяву з точки зору її впливу на творчі здібності свідомості, що проявляються в літературі і поезії. Він тонко підмітив, що з епістолярної позиції «нема нічого реального, все конструюється, створюється кожен раз знову».

Один із засновників і прихильник гештальтпсихології К. Коффка вивчав уяву через призму сприйняття цілісності структур - гештальтів (цілісних образів). На думку Коффки, М. Вертгеймера, В. Келера, предмети, що оточують нас, сприймаються нашими почуттями не у вигляді окремих, розчленованих теоретично і візуально об'єктів, а у вигляді організованих, завершених, цілісних структур, з чітко обмеженими контурами, що обумовлені ступенем різкості і замкнутістю або незамкнутістю обрисів, які є основою гештальтів.

Згідно з Фрейдом, фантазії являють собою певні сюжети з яким-небудь об’єктом в головній ролі. Неусвідомлені бажання людини вони відображають в рамках дійсності, реформованої розумом в більшій чи меншій мірі. Такий погляд провокує дисонанс між смислами, що зазвичай вкладають в поняття «уява» і «сприйняття дійсності». У зв’язку з цим про уяву доводиться говорити як про ілюзорне відтворення дійсності, не обмежене рамками реальності.

Уява – це відображення реальної дійсності, але в інакших, незвичайних і неочікуваних поєднаннях і зв’язках. Потреби і бажання виступають в якості джерела уяви: при аналізі того чи іншого уявлення неважко побачити за ним ті потреби і бажання, які викликали його до життя.

А.Я. Дудецький зазначає, що уява однієї людини може відрізнятись від уяви іншої рядом якостей, з яких найбільш суттєвими є сила, ширина та критичність.